Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Я працюю сам.

— Гадаю, ви могли б скористатися моєю допомогою.

— Певно, що ні.

— Я можу згадати дещо з мемуарів.

— Зателефонуйте мені тоді.

Вона розсміялася.

— Ви дуже потайний, месьє Вітмен. Починаю думати, що ми з вами однакові, ви і я.

Він ворухнувся, щоб встати, і його очі невідривно зупинилися на вмісті її панчіх. Вона перехопила його погляд і яскраво всміхнулася, що не віщувало добра. Її зелені очі блищали, і Вітменові довелося зробити другу спробу. Якщо існувала така річ, як прадавня таємниця, уся вона була в її очах. Намагаючись зазирнути глибше в їхній вир, він ступив на незвідану територію.

Вона похитала головою, стала перед ним, розстібнула своє вбрання і переступила через нього. Стояла перед ним у панчохах і спідній білизні, ніби чекаючи, що він скаже їй зупинитися. А він міг лише дивитися на неї. Нарешті поклав руку їй на стегно і провів вище. Вона рухалася, мов кішка, наче її тіло навчилося долати гравітацію. Штовхнула чоловіка назад на канапу й осідлала його.

Вона атакувала його рот, прикусивши нижню губу, а тоді стала цілувати його в шию, перш ніж повернутися до рота, і в цей час вони стягували одяг одне з одного і жбурляли на підлогу. Хапалися одне за одного в якомусь емоційному розпачі. Піт збігав по їхніх тілах, коли вони стискали одне одного в обіймах — її волосся на його обличчі, її ноги обвили його торс, рука обхопила шию.

Задзвонив телефон, перервавши їхній контакт. Вона не хотіла, щоб він зупинявся, і далі благала його грати з нею, торкатися її. Не без боротьби він прикрив її рот рукою, а іншою підняв з підлоги свої штани і потягнувся за телефоном. Вона зісковзнула з нього з розчаруванням на обличчі.

Він вибачився й відійшов у кут кімнати, у глибині душі радіючи, що їх перервав дзвінок. З того боку лінії долинав приглушений далекий голос.

— Хто це? — спитав Вітмен.

Почувся тріскіт і звук будівельних робіт.

— Це Тоні Діксон із магазину на Принцес-стрит, що в Единбурзі. Ви казали подзвонити, як щось нагодиться. Тут у нас ситуація.

— Яка саме ситуація? — спитав він.

— Ну, знаєте ж, як сю буду рихтують і лагодять, самі си бачили.

— Продовжуйте.

— Еге, і ту така штука. Люди, що роблять ремонт, вони ту дещо надибали.

Вітмен усміхнувся.

— Схоже на люк чи щось таке, — продовжував чоловік.

— Ви зазирали подивитися, що там?

— Та він намертво заіржавів. Знайшли механіка, буде сьогодні пізніше.

— Ви комусь казали про це?

— Мушу казати. Це ж чортова діра у підлозі.

— Можете зачекати з цим?

Зависла пауза, протягом якої Вітмен майже чув жагу британських фунтів по той бік лінії.

— Вам, звісно, буде компенсована ваша допомога, — сказав Вітмен.

Чоловік погодився.

Вітмен глянув на годинник.

— Я буду за кілька годин, — сказав він і поклав слухавку. Попри те, що голова йшла обертом, його очі не знали спочинку. Він обернувся до Елени.

— Зателефонуй мені, якщо щось почуєш.

Вона виглядала ошелешеною. Спромоглася лише вимовити:

— Я викличу для тебе таксі. Куди ти їдеш?

Рейс до Единбурга за дві години — так повідомила жінка за стійкою квиткової каси. Отже, він мав достатньо часу на обід.

Зателефонував Вальдано, який із несамовитою радістю зустрів новину про останню зачіпку. Він був упевнений, що люк оберігає щось приховане Секюлером, можливо, навіть фільм. І закликав Вітмена продовжувати розслідування.

Вітмен ледь устиг зібратися з думками, коли телефон задзвонив удруге. Це був Чарлі.

— Повір мені, — казав Чарлі, — я радий, що новини добрі, але що там з «39 сходинками»?

Чарлі регулярно телефонував Вітмену зі «Склепу» протягом останніх двох тижнів. Їхня пані в Единбурзі досі стверджувала, що володіє зниклими кадрами з епізодичною появою режисера у фільмі Гічкока.

— Чарлі, скільки може коштувати це камео?

— Дешевше, ніж квиток через Атлантику, — відповів Чарлі.

Між репліками Чарлі Вітмен розрізнив гулкий фоновий звук волинок. Він збагнув, що Чарлі вже прилетів.

— Ти вже в Единбурзі, адже так?

Чарлі розсміявся.

— Так очевидно?

Вітмен всміхнувся.

— Просто зустрінь мене одразу в старій майстерні Секюлера на Принцес-стрит.

Еліот ніколи по-справжньому не думав про жінок до того, як це почалося. Він нічого проти них не мав, але огидно було, як деякі з них на нього дивилися. Раз у раз у нього з’являлися дівчата — доводилось напиватися, аби робити те, чого вони від нього хотіли, і навіть тоді він мусив думати про пожежі під час самого акту. Він просто цього не хотів — це було щось від природи йому невластиве, і знати це було приємно: якби більше людей були такими, як він, гадав Еліот, світ був би набагато кращим.

Еліоту було чотирнадцять, коли