Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

«Якщо трохи пощастить», — подумав він. Ніхто не відповів, тож він подзвонив знову. Сховав руки в кишені, озирнувся і став роздивлятися мармурову статую біля фонтанів, розмірковуючи. Таксі досі чекало біля воріт.

Коли він уже хотів подзвонити вдруге, почувся гамір всередині будинку. То був голос — чийсь крик — слідом за яким пролунав приглушений звук: щось із грюкотом впало на підлогу. Він вирішив удруге не дзвонити.

«Маленька любовна сварка Альбрехта з його швейцарською дружиною?» — подумав Вітмен. Хто б там не був, він явно не хотів, щоб його турбували.

Цілком незворушний, він попід вологими кущами обійшов будинок, пригнувши голову. Шукав відчинене вікно, але всі були зачинені зсередини. Спробував двері чорного ходу, але ті були замкнені. А потім побачив те, що шукав: з того боку будинку, що виходив на захід, фіранки на вікні першого поверху колихалися на вітрі. Вікно, як він збагнув, не відчиняли — його відкрили силою, вдавивши скло всередину.

Збентежений, але зацікавлений, він просунув голову в отвір між фіранками й зазирнув усередину. Їдальня зустріла його темрявою. Все було тихо. Обережно, щоб не порізатися об скло, він вліз усередину і ступив у цілковиту чорноту кімнати.

«Котячим кроком», — прошепотів він собі під ніс. У будинку стояв характерний запах старого приміщення. Всі фіранки були зсунуті, і це справляло враження запилюженої будівлі, де ніхто не мешкає. Повільно рухаючись у темряві, він намацував шлях в обхід обіднього столу і крізь кухню. Очі були йому поганим помічником, але слух напружився. Він просковзнув крізь половинчасті двері й увійшов до вітальні. По мірі того, як зір призвичаївся до темряви, перед ним проступили сходи.

На підлозі лежала жінка, нерухома. Уламки скла, сліди крові на підлозі, поруч носовичок і клейка стрічка. Вітмен підійшов до жінки й опустився навколішки. Її очі були заплющені. Він не побачив руху за спиною. Він його відчув. Повалився вперед, розпластавшись на килимі. Спробував перевернутися, але тієї миті, коли розгледів темну фігуру, все провалилося в чорноту.

Хтозна, скільки часу минуло, коли Вітмен прийшов до тями. Гострий біль пронизував його череп. Він застогнав, обмацуючи лоба. Перед очима постали розмиті обриси обмазаної глиною стелі.

Краєм ока він побачив руку, що тяглася до нього, і здригнувся. Від цього голова розболілася ще дужче. Це була жіноча рука, з нігтями, фарбованими у криваво-червоний колір. Вона тримала маленьку, обгорнуту харчовою плівкою пластикову ємність, всередині якої плескалася якась рідина.

— Лід, — сказав французькою жіночий голос.

Він прийняв його з чимось середнім між «дякую» і стогоном. Щось впивалося йому в груди. Його окуляри. Хтось — певно, власниця голосу — поклав їх туди. Він збагнув, що перебуває в іншій кімнаті, не в тій, де знепритомнів. Лежав на канапі з синелевою оббивкою, обабіч якої стояли французькі крісла з левами на тканині. Стіни прикрашав орнамент із ніжного позолоченого листя й архітектурні медальйони, надаючи кімнаті заміського шарму. Це була вітальня з антикварними меблями, прикрашена вікторіанськими портьєрами і мережаними фіранками. На мармуровій стільниці вікторіанського столика стояв горбатий патефон.

Вітмен упізнав рояль «Бехштейн», що займав один із кутів кімнати. Він пробирався повз нього, ідучи до сходів, хоча на цю мить був недостатньо при тямі, щоб це пам’ятати. Примостив окуляри на місце. Потім привстав із канапи. Ноги торкнулися східного килима, і він побачив перед собою жінку.

Вона була висока, і їй було далеко за тридцять, майже під сорок. Середньої довжини чорне волосся розкуйовджене під час боротьби, а темно-червона помада розмазалася по щоках. На ній була чорна спідниця і топ із коротким рукавом. Після бійки вона була схожа на дорогу повію. Її криваво-червоні нігті стискали пачку з льодом на його голові. Іншою рукою вона тримала мобільний телефон. Зелені очі, що відливали холодним металом, окинули його знервованим, але проникливим поглядом.

— Vous êtes américain[10], — мовила вона.

У голові йому досі паморочилося, а він питав себе, як багато вона знає. Міг уявити її підступною княгинею вампірів у вишуканій білизні в гіпнотичному танці.

— Ви розмовляли самі з собою, поки були без тями, — сказала вона.

Залізна брама, замкнені двері, розбите вікно, сходи; непритомна жінка, що прийшла до тями й тепер стояла перед ним.

І жбурнула Вітменові його гаманець. Він сказав собі перевірити потім, чи щось зникло.

— Ви нишпорили в моїх речах?

— Я мала знати, чи ви небезпечні, чи просто невдало обрали час, — вона поклала руку з телефоном на свою струнку талію. З ображеним обличчям постукала ногою по підлозі, чекаючи пояснень від Вітмена.

— Я…

— На вас напали, так.

— Хто?

— Я знаю не більше за вас.

Її манера розмовляти була різкою і квапливою, наче вона вже знала, що він зараз скаже. Схоже було, що їй кортить зателефонувати в поліцію й покінчити з цим, забути про все і, може, зірвати з себе цей одяг і розслабитися в гарячій ванні. Він намагався припинити уявляти собі останнє.

— Мені не подобається, коли люди вдираються до мого будинку.

Він хотів попросити вибачення.

— Я не…

— Знаю, — сказала вона. — Я поміркувала, доки ви були без тями. Той, хто увірвався сюди, вирубив нас обох. То, може, мені