Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон
Вітмен пробирався вздовж проходу між кріслами до свого вагона. Протискаючись по вузькому коридору й намагаючись тримати рівновагу, він нарешті знайшов своє місце. Повісив пальто на гачок і сів. Продовжуючи визирати надвір, спантеличений, він порився в рюкзаку й дістав теку Вальдано.
Зачаровано дивився у вікно і не міг зосередитися. Зрештою відкрив теку Вальдано й узявся дочитувати хронологію зникнення Оґюстена Секюлера після того, як той сів на потяг до Парижа 16 вересня 1890 року:
1891 — Едісон подав заяву на отримання своїх перших патентів на кінознімальний апарат.
1894 — відкриття перших кіносалонів у Нью-Йорку.
Грудень 1895 — брати Люм’єри здійснили перший комерційний показ фільму в Парижі. Елізабет і родина Секюлерів одразу запідозрили нечесну гру, особливо коли побачили, як Люм’єри й компанія Едісона приписали собі те, що родина вважала винаходом Секюлера.
Федеральний закон Сполучених Штатів визнавав людину померлою лише за сім років після зникнення, що завадило родині Секюлерів подати позов проти Едісона і його сучасників. Байдуже, що Секюлер прийшов до запису і проекції рухомих картин раніше за будь-кого іншого; його супротивники отримували суттєво більше зиску від зниклого винахідника, ніж від мертвого.
1901 — родина Секюлерів зрештою змушена була об’єднатися з компанією «Мутоскоп» під час патентних війн компанії з Едісоном. Адольф Секюлер працював із ентузіазмом, збираючи докази з батькової майстерні, до якої — за загадковим збігом обставин — вдерлися одразу після зникнення Секюлера. Хижі адвокати «Мутоскопа», однак, мали власні плани й маніпулювали Адольфом Секюлером задля досягнення своєї мети. Юридичні представники Едісона намагалися повністю спростувати висновки Секюлера, тоді як адвокати «Мутоскопа» підтримували його свідчення лише настільки, наскільки вони послаблювали аргументацію Едісона. Найважливіший доказ Адольфа — батькові камери так і не були представлені «Мутоскопом», оскільки це перекреслило б усі претензії на винахід нового пристрою як Едісона, так і їхні власні. До розчарування Адольфа, камери залишилися в машині під стінами судової зали попри те, що адвокати дали йому підстави вірити, що зрештою продемонструють їх на суді.
1902 — під час розгляду справи, коли суд з’ясував, що Едісон був не першим винахідником рухомих зображень, Адольф Секюлер уже не був присутній на оголошенні вердикту. У липні минулого року його знайшли мертвим, біля тіла лежала мисливська рушниця. Офіційний висновок: нещасний випадок, але родина Секюлерів — те, що від неї залишилося — була непохитна: це все результат нечесної гри. Вони вважали, що конкуренти — особливо Томас Едісон — у насильницький і протизаконний спосіб прибрали Оґюстена й Адольфа з дороги.
1999 — у французьких поліційних архівах виявлено фотографію потопельника, яким міг бути Секюлер.
2001 — прибутки кіноіндустрії, обожнюваної глядачами всіх вікових груп, досягли позначки в 40 мільярдів доларів.
2002 — загадка: що сталося з французьким винахідником? Що сталося з «Séance Infernale»?
ітмен дістав із теки чорно-білу фотографію і знову кинув погляд на зниклого винахідника. М’які турботливі очі, міцної статури чоловік метр дев’яносто — дев’яносто два на зріст. Геній, що не знав собі рівних, який на сім років випередив братів Люм’єрів, на сім років випередив Томаса Едісона.
Сім років.
Під час розслідування Вітмен відчув дивний зв’язок з винахідником із бакенбардами. Вони намагалися спілкуватися крізь простір і час через розсіяні клаптики фільму під назвою «Séance Infernale».
Була ще одна причина, з якої цікавість Вітмена до Секюлера зростала. Цей факт нечасто згадували в книгах про кіномистецтво, і Вітмен не знав про це, доки не знайшов інформацію в теці Вальдано. Це сталося за два роки до зникнення Секюлера, коли винахідник, його дружина і двоє дітей ще мешкали в Единбурзі. Як і в більшості зловісних випадків, що траплялися в Единбурзі, подію задокументували шотландські журналісти, зокрема Роберт Чемберз. Що саме трапилося тієї ночі, думки розходилися, і різні документи містили драматичні подробиці, вигадані, щоб додати гостроти новинам.
Хоча джерела не змогли назвати точну адресу Секюлера в Единбурзі, вони зазначили, що родина мешкала в небезпечному районі, де повно темних алей і занедбаних орендованих жител — у місці, «де зло втрачає звабу, постаючи в усій своїй ницості». Секюлер допізна працював у майстерні на Принцес-стрит, доки решта родини перебувала вдома, готуючи вечерю. Його дружина Елізабет мала намір навідатися в крамницю трикотажу і спробувала вмовити дітей супроводжувати її. Адольф погодився, але Зої хотіла подрімати. Елізабет дозволила їй піти спати і наказала Адольфові залишитися й наглядати за сестричкою, а сама пішла.
Відчинивши парадні двері, вона побачила у світлі чоловічий силует. І не зважила на нього. Чоловік начебто не звертав на неї уваги, а в цій місцевості зазвичай бувало людно по закінченні робочого дня. Прогулянка виявилася марною, крамниця вже була зачинена на ніч. Як вона розповіла згодом, її не було вдома не більше двадцяти хвилин. Цього саме вистачило, щоб врятувати її від долі, яка спіткала тих, хто був усередині.
Коли Елізабет повернулася, то побачила, що за вікнами будинку суцільна темрява. Двері замкнені. Утім, вона могла випадково їх замкнути, коли виходила. Постукала у двері: жодної відповіді. Прислухалася до тиші й почула кроки на сходах. Подумала, що це Адольф спускається, аби відчинити їй. Але ніхто не підійшов.
Жахливе передчуття захлеснуло її, і вона почала гатити в двері, привернувши увагу перехожого. Джордж Олні, нічний вартовий, прийшов на допомогу. Він теж постукав у двері, але без жодного результату. Галас розбудив кількох сусідів, вони повиходили дізнатися причину. Один із них розбив вікно на нижньому поверсі, і так вдалося проникнути в будинок. У домі було тихо. Вони кинулися сходами вгору, гукаючи
