Ох і дура ти, Мар'янка - Анна Лященко

Мар'яна

- Льоша! Льошааа! - Кричу вслід поліційній машині, що віддаляється та яка відвозить коханого.

Не розумію, що відбувається. Ісматов поїхав, Льошка звільнив мене, а його тепер, як бандита, садять у машину в наручниках? Голова паморочиться від усіх цих подій, а може, від удару, або від голоду, та я втрачаю свідомість.

Олексій

Мар'яна кричить і падає. Здається, знепритомніла. Намагаюся вибратися з машини, кричу, борюся з поліціянтами, які мене супроводжують.

Сивого в машині немає. Отримую град ударів гумовими палицями. Намагаюся згрупуватися, щоб захистити обличчя та особливо чутливі частини тіла. Я на хлопців не злюся. Для них я лише злочинець, який намагався вбити покалічену дитину. Втрачаючи свідомість думаю тільки про Мар'яну і про те, як на неї та на її вагітність подіє все це.

Вівторок

Олексій

Приходжу до тями. Здається, я в лікарняній палаті. Точно, ще й дбайливо пристебнутий наручниками до ліжка. Щоб не впав? Ха-ха… Сміятися не виходить, все тіло болить, нібито  мене довго били. Пригадую… Чому ніби? Реально били, довго, гумовими палицями. Мої юристи цих лягавих судами затягають!

Чую голос Сивого в коридорі. Здається комусь рознесення влаштовує. Ну, я тобі теж влаштую. Друг. Чи не перестарався ти трохи зі своїми виховними заходами? І де Фролов? Я хочу знати, як там Мар'яна!

- Привіт, Льоха. Як ти? - У палату заходить Сивий. Що ж ти, с@ка, такий дбайливий? І найголовніше — вчасно як!

- Здрастуйте, Юрію Костянтиновичу! Вашими молитвами, та стараннями Ваших псів, ось заробив собі відпустку, дуже вдячний! - Ціджу крізь зуби.

- Льоха, припини, і так нудно на тебе дивитися. – Юрка дістає ключі з кишені та відстібає наручники.

- Не боїтеся, що втечу? - Не вгамовуюсь я. Бачу, що друг кається, але не можу відмовити собі в задоволенні помучити його. Хоча з моїми муками не порівняти, але хоч щось…

- По-перше, у такому стані далеко не втечеш. - Хто б сумнівався!! – А по-друге, всі звинувачення проти тебе знято.

- Ой, як вчасно!

- Гаразд, Льоха, сам винен. Влаштував у лікарні хто знає що.

- А чи є свідки, крім тих карних злочинців, що я вам здав? Або запис відеокамер? Може, заяву на мене оформили?

– Сам знаєш, що нічого немає.

Прикриваю очі. Розмова втомила. Цікаво, що вони мені пошкодили і як довго я тут валятимуся?

Влітає Фролов. Ну нарешті то! Дізнаюся, як там Мар'яна!

- Льоха, ти як?

- Живий, поки що. Як Мар'яна?

- З Мар'яною все гаразд. Все поривалася до себе додому поїхати. Звірі там чи бачите у неї. Довелося звірів до тебе перевезти. Вітаю. У тебе тепер волохата шавка і дві лисі кішки. Вид у них той ще!

Прикриваю очі та мимоволі морщусь. Не великий я прихильник живності. Але коли вони додаються до Мар'яни, доведеться полюбити волохатих собак і лисих котів.

- Мишко, прибий Сивого, га?

- Із задоволенням…

- Гаразд, ви тут балакайте поки що, а я піду попрацюю. До речі, сестра Сеймура пропала, Лейла. Ви не знаєте випадково де вона? - Сивий швиденько знайшов привід змитися.

- Ні! - Хором відповіли ми з Мишком.

– Ну, я так і думав. Піду пошуками займуся. – Юрко ще раз уважно подивився на мене. Прикидає, чи дотягну я до ранку? Дав же бог друга...

Мар'яна

Ранок вже? Де я? І скільки я проспала? Звіри мої поряд зі мною. Мишко обіцяв їх привезти й привіз. Підходжу до вікна. Шикарний вид! Басейн, парк, далеко тенісний корт видніється. Я так розумію, це будинок Льошки. Швидше замок. І не Льошки, а Олексія Олександровича.

А де він сам? Пригадую, як на нього одягли наручники та завантажили в поліційну машину. Сльози самі починають капати великими краплями. Що він такого накоїв? І навіщо? Щоб звільнити мене?

Підскакую від дзвінка телефону. Це не мій. Але мого телефону тут немає, він, напевно, все ще в клініці. Беру слухавку.

- Алло?

- Мар'яно!! Як ти??

- Льошка! Рідний мій, ти де? Тебе відпустили?

- Мар'яно, все гаразд. Я в лікарні.

- Господи, що трапилося? В який? Я приїду!!

- Не треба приїздити! Тобі самій треба відлежатися. Нічого страшного, впав, трохи забився. Скоріш за все, завтра додому відпустять.

- Ти точно в порядку?

- Все добре! Як ти?

- Фролов привіз мене до тебе додому. Льоша, мені на роботу треба…

- Мар'яно, пару днів робота без тебе переживе. Тобі треба прийти до тями після… події. Я завтра буду вдома, нам треба серйозно поговорити. Відпочивай поки що, добре?

- Добре. Чекаю на тебе! І дякую, що дозволив звірів моїх забрати.

- Та припини, куди ж ти без них. Я ж знаю. Мені пора. Подзвоню ще пізніше.

- Чекаю!! Бувай, Льоша!

Олексій

Приїде вона! Ще не вистачало, щоби Мар'яна мене в такому вигляді побачила. Героїчно побитий…

Телефон знову дзвонить. Дайте відлежатися! Ну не в змозі я зараз займатися роботою…

– Світлано Володимирівно! Звісно радий Вас почути! Невелика аварія, так, все правильно Фролов сказав. - Непогано Мишко придумав. Будемо цієї версії триматися. - Нічого серйозного, навіть струсу немає! – Принаймні мозку, додаю подумки. - Лікарі підстраховуються, та за зайвий день оплату здерти хочуть. Дякую! І вам всього найкращого!

Отже, треба оцінити тверезо, що ми маємо.

З втрат: покалічена гордість, уражене самолюбство…

З придбань: У мене вдома волохата шавка, два лисі коти та вагітна жінка.

Ну як би я у плюсах!

Знову Фролов дзвонить, тільки-но поїхав. Чи не лише? Майже стемніло. Я заснув чи що? Судячи з того, що я жерти хочу, таки так, я поспав.

- Мишко, що тобі треба?

- Я запитати хотів, за Лейлу.

- Запитуй.

- Вона там на ліках у клініці сиділа, і без них тут в неї ломка конкретна почалася. Що робити?

- Мені треба з нею поговорити. Під ліками вона не зможе нічого путнього розповісти. Знайди їй гарного лікаря. Тільки не психіатра, а нарколога. Треба вивести з неї всі ці ліки, якими її напихали. Поки я з лікарні вийду, може, у неї в голові прояснитися.