Фантомна довіра - Лана Вернік

— Звичка.

Степан вибачився, що без гостинців, дав Тетяні гроші, сказав, щоб купила, що схоче і, подякувавши, поїхав до бабусі. Надовго у неї не затримався, сказав, що домовився з хлопцями про гульки і невдовзі поїхав до Києва.   

Ліва рука починала боліти. Пухирі полопались. Знайшовши у надрах бардачка знеболювальне — випив. Була субота, 23 січня 1999 року.

Це у наш час ми знаходимо людину, витягнувши з кишені мобільний телефон і якщо не додзвонилися, то пишемо смс… У 90-ті зв’язок був переважно через стаціонарні телефони і Степан вже тричі набирав домашній номер Костика з телефонних автоматів (щоб не світити номер у мобільного оператора), а слухавку ніхто не піднімав… Дізнався по довіднику адресу і, помінявшись машинами з Романом в одному з дворів спального району відправив друга ганяти по місту, відводячи маячок якнайдалі… Роман сказав, що зганяє у Канів, там у нього є привід побухати... Повернеться у понеділок. Добре. Приїхавши до будинку, в якому була квартира Бермана — Степан пішов одразу до квартири. Нікого не було вдома, та через 20 хвилин чекання на сходах з’явився Костик. Побачивши Степана — зупинився.

— Доброго вечора… — здивовано вимовив хлопець.

— Привіт, Костянтине. Чи тебе краще називати Костик?

— Як вам зручніше… — хлопець наблизився до вхідних дверей і витяг з кишені ключі. Він відчинив двері і жестом запросив Степана зайти. — Ми були на ювілеї у моєї бабусі. Я повернувся раніше, бо у нас хворий кіт і я колю йому ліки… а так… довго довелося би мене чекати, — пояснював хлопець, знімаючи куртку.

— Я хочу знати де Лариса, — сказав Степан, спершись спиною об вхідні двері.

— Та я розумію… — Костик ніяково потупцяв в коридорі. — Це дуже добре, що ви з’явилися… Бо Лорі зараз дуже сильно потрібна ваша допомога.

— А що з нею?.. — Степан насторожився.

— У неї анемія… а ліки дорогі, — Костик поглянув спідлоба на чоловіка. Нервує. Про вагітність Лариси казати йому зараз, мабуть, не варто… — Лора живе зараз у Олени Пилявець вдома. Я подзвоню, запитаю чи вони на місці…

Староста дотримала слова і повела Ларису у понеділок 28 грудня до жіночої консультації. Лариса здала аналізи і лікарка хапалась за серце і голову, отримавши результати — гемоглобін був 75г/л — помірна виражена анемія, ще трошки вниз і була б важка стадія. 

Основною причиною низького гемоглобіну була якість харчування: м’яса Лариса майже не їла, авітаміноз… Однак такий низький показник налякав і Лору. Вона знала, що для неї це небезпечно, а для дитини — ще більше. Лікарка призначила лікування, яке Лариса не могла собі дозволити.

Вона не знайшла роботу — лише тимчасовий підробіток. Доглядати кволих вона не могла — сама ходила-хиталася, тому Лариса ставила крапельниці двом літнім жіночкам у сусідніх будинках. Гроші були невеликі, але хоч щось. Родина Пилявець, у якої вона жила вже місяць, добре ставилася до неї. Лариса була дуже вдячна за прихисток цим чудовим людям, але почувала себе тягарем…

Степан не дав Берману дзвонити, просто сказав, що знає адресу Олени і поїде туди — це було зовсім поруч. Звідки знає адресу? По номеру телефону… Якщо Лора живе у подруги, значить, ніякої роботи доглядальниці у неї немає. Вона просто виїхала з дому. Чому?

Відчинивши двері Степану, Олена заклякла, несила відвести погляд від його ока. Вона вперше бачила його так близько. Та і сам візит чоловіка теж був несподіванкою.

— Привіт, — усміхнувся Степан, — я можу побачити Лору?

— Т… т… так… — насилу вимовила Олена, вказуючи рукою на двері кімнати і відступаючи вбік.

Степан роззувся, пройшов у вказаному напрямку і обережно прочинив двері. З кухні саме вийшла мама Олени і, питально дивлячись на високого чоловіка, відкрила рота, щоб запитати, хто він такий, але донька замахала їй руками і вона лише провела його поглядом так нічого і не сказавши.   

Лариса лежала на дивані, на боку, підклавши подушку під бік, вкривши ноги пледом і читала конспект, тихенько промовляючи собі під ніс текст. Вона здала сесію і зараз був час підготовки до державних іспитів. Периферійним зором вона бачила, що хтось зайшов, але нічого не промовляв. Як правило, всі члени родини Пилявець щось говорили вже з порогу, а тут — тиша… Наступної миті Лора вловила знайомий до болю аромат парфуму… і завмерла. Боялась навіть дихнути. Це не може бути правдою… Вона повільно підняла голову і зустріла пильний погляд гетерохромних очей, спрямований на неї.

Виглядала Лариса і справді хворобливо: бліда, під очима синці. Степан пройшов вперед і мовчки сів на підлогу біля дивану, опинившись просто навпроти її обличчя.

— Привіт… — вимовила Лора ледь чутно, несила відвести погляду від нього.

— Пробач…

Лариса подалась вперед, обійняла його за плечі і притулилася своєю щокою до його щоки. Цієї миті вона забула про те, що сердилася на Степана через його колючі слова, що ображалася на нього через те, що він у грудні не зустрівся з нею…Зараз він був тут, поруч, з нею, і це було для Лори найголовнішим.

— Коли я почула про Бакеро… я все зрозуміла.

Степан обійняв її. Відчуття його рук на спині розійшлося мільйонами мурах по її тілу.

— Наступною можеш стати ти…

Лариса майже не дихала, горнучись до нього, і не вірячи у реальність його присутності в кімнаті. Він знайшов її тут, хіба це не свідчення того, що вона йому не байдужа, але є дещо, про що він не здогадується...

— Степане… — Лора відхилилась і розгублено поглянула йому в очі, — я маю тобі дещо сказати… тобі це може не сподобатись, але… так вийшло… я не думала, що так буде…

 Він насторожився.

— Кажи.

— Тоді у червні… коли ти дзвонив бабусі, ти сказав, що приїдеш аж на новий рік…

— Сказав, — промовив тихо і вичікував, що вона скаже далі.

— І я… я перестала пити таблетки, а у вересні приїхала Таїса і я … — Лора перелякано поглянула на нього не уявляючи якою буде його реакція, але вираз обличчя Степана не змінився, — це дівчинка…