Фантомна довіра - Лана Вернік

— О… поранені, — слідом за Романом прийшов і Ігор. — Привіт. Де це тебе так?

— У бабусі обпікся.

— Якби у мене була така цілителька, як у Степана — я б спеціально ранився, щоб вона мене лікувала, — засміявся Роман і взяв меню.

— Ти про що? — насупився Степан.

— Бонд… Ти ж руку спік, а не мозок, — Роман похитав головою.

— Та то він натякає, що тобі Лариса зараз все швиденько залікує — буде краще, ніж було, — пояснив Ігор, — доречі, як вона? Бо коли я її бачив останнього разу — виглядала вона… е… паршиво.

— Так. Я теж, коли її бачив, це помітив — худа як тріска і синці на пів обличчя під очима. 

— А давно ви її бачили? — намагаючись говорити спокійно, поцікавився Степан.

— Я аж минулого року… — замислившись, сказав Роман.

— І я також, на Миколая її бачив. Вона приїздила на виклик до мами з бригадою. Була ніч, я здивувався, питаю — ти працюєш? А вона — ні, практика… Чому питаєш? Ти що, її вже відгодував? — Ігор штовхнув його у плече.

— Я востаннє бачив її 8 вересня, — сказав Степан, і хлопці здивовано завмерли.

— Це жарт? — Ігор відклав меню і, побачивши як Степан хитає головою, зітхнув, — твою ж дивізію, а я ще подумав — чого вона так швидко пішла до машини швидкої

— Ти про що? — здивувався Роман.

— Вона там якісь дроти складала. Я кажу: “Щось ти бліда, сумуєш за Степаном?” Каже: “Дуже”. А я ж, дурень, візьми та і ляпни, що ти два дні як поїхав, а вона аж захиталась...

— Бонд, ти — придурок, — сказав Роман, також відклавши меню.

— Краще хай Фурія відривається на Бакеро, ніж на ній… — Степан потер переносицю.

За столом нависла тиша. Ця його фраза багато чого пояснила.

— Мені сказала Тоніна мама, що Лариса знайшла роботу доглядальниці з проживанням і харчуванням. Я ходив до Лори додому. Все темне, нема з ким балакати: батько бухий, матір, мабуть, на роботі, а сестра, мабуть, на гульках. Завтра вдень зайду знову.

— Якщо потрібна допомога її знайти... — почав Ігор.

— Дякую, але я сам здатен її знайти. Та мені потрібна буде ваша допомога зустрітись з нею так, щоб ніхто не випас.

— Моя квартира у твоєму розпорядженні, — сказав Роман.

— Моя теж.

— Дякую. Романе, мені потрібна буде твоя машина, завтра, в районі обіду, — звернувся Степан до нього і тут же звернувся до іншого друга, — і твоя квартира, Ігоре.

Ігор відразу віддав ключі.

— Прикольна ключниця, — сказав Роман, спостерігаючи як Степан чіпляє до неї ключі.

— Я знаю.

— То як ми завтра будемо мінятися тачками?

— У тому дворі, де Буба жив. Завтра, опівдні.   

Після вечері Степан подзвонив бабусі і сказав, що на ніч не приїде — втомився. Приїде завтра вранці.

Поїхав на Фрунзе 117. Після останньої зустрічі тут з Лорою і того, що сталось після тієї ночі — ця квартира його гнітила… Можна було поїхати до квартири Ігоря — він тепер мав ключі, але на автоматі приїхав вже сюди. Зайшов до під'їзду, підійшов до ліфту — “Ліфт не працює”. Чудово. Піде пішки.

Піднімаючись сходами, Степан переважно дивився собі під ноги, але на прольоті між другим і третім поверхом його увагу привернув знайомий силует. На вікні сходів стояв давній знайомий — ДНК. Степан усміхнувся, побачивши фікус, повільно підійшов і погладив рукою листя. Чомусь побачити рослину було дуже радісно.

— Привіт, друже… — прошепотів Степан. Поруч з горщиком помітив обгортку з зошита на якій гарним каліграфічним почерком було написано: ”Я — фікус бенджаміна. Мій хазяїн поїхав у довготривале відрядження і я б дуже хотів дочекатися його повернення на цьому підвіконні. Я чемний і вихований фікус, обіцяю нікому не заважати, гарантую тишу і порядок. Буду вдячний небайдужим людям за чашку води раз на тиждень. Дякую.”

Лоро… яка ж ти незвичайна… 

Степан зітхнув. Забирати фікус звідси зараз немає сенсу, бо він скоро поїде знову, хіба що завезти його до бабусі, але судячи з того, що він стояв тут зелений і пишний — рослині на цьому підвіконні було комфортно. Торкнувся землі — волога. Хтось про нього дбає… Виявляється, сусіди тут хороші і співчутливі люди. Не те, що у селищі...

Настрій покращився.

— Я знайду твою хазяйку і передам їй від тебе привіт. Скажу, що ти тут добре почуваєшся, а потім, коли я, нарешті, повернуся, ми заберемо тебе додому.

Приїхавши до селища вранці, Степан одразу ж поїхав до будинку Ільченків і майже одночасно з ним прийшла з гостин Тетяна.

— Привіт, — вона здивовано поглянула на Степана.

— Привіт, — він усміхнувся. Дівчина підросла за той час, що він її не бачив. Стала вже зовсім дорослою, але такою несхожою на свою сестру.

— Ти шукаєш Ларису?

— Так.

— Вона залишила телефони. Я зараз принесу. Чи зайдеш?

— Зайду, але я б хотів якнайшвидше поїхати…

— Зрозуміла. А ти знаєш, наша Лора ключі від квартири загубила. Ну зовсім безголова! — розповідала дівчина, відчиняючи будинок і заходячи всередину, — А в квартирі ж у неї все лишилось: і одяг, і теплі речі, і гроші… ото пішла працювати, бо стипендії не вистачає.

Степан нічого не відповідав дівчині. Розумів, що Лора не сказала вдома правду. Тетяна взяла з пеналу аркуш паперу з телефонами:

“Староста Марина”...

“Олена Пилявець”...

“Костик Берман”...

З усього переліку Степан точно знав, що подзвонить саме хлопцю. Він згадав хто це — пухкенький хлопець, про якого Лора казала, що він буде хорошим психологом. Він тоді йшов з тим балаболом Іщенко, коли Степан приїхав до училища з трояндами… 

— Слухай, Тетяно, а пам’ятаєш, тоді Лариса привозила червоні троянди, щоб спробувати їх посадити…

— Пам’ятаю, прийнялось чотири пагони. Цього року навіть цвіли.

— Це добре, — Степан кивнув і віддав їй акруш.

— А ти записувати не будеш?

— Я запам’ятав.

— Запам’ятав? — перепитала вона здивовано.