Фантомна довіра - Лана Вернік

Степан важко перевів подих.

— Вибач. Я бачив тебе, але не підійшов, бо навіть не уявляв, що ти...

— Бачив? — Лора приголомшено поглянула на нього. Як же так?

— Не міг стриматися. Спостерігав за тобою здаля. Я бачив, що ти схудла, але про вагітність я не міг навіть подумати…

— Чому ти не… — сльози підступили до очей, і Степан пригорнув її до себе.

— Я не можу змінити минуле, — сказав він. — Пробач. Але я спробую не наробити помилок зараз…   

Батьки Олени насторожено сприйняли появу Степана на своїй кухні. Не уявляли, що “хлопець Лори” — це дорослий чоловік зі зростом 193 сантиметри. До його появи вважали, що ВІН якийсь її ровесник, котрий зараз не в країні. Зайвих питань не ставили, подумавши, що батько дитини поїхав вчитися за кордон, але помилилися...

Познайомившись і всівшись за стіл, господарі квартири перезирнулися між собою, не наважуючись щось запитати чи сказати.

— Я вам дуже вдячний, що ви допомогли Лорі у скрутний момент, — Степан почав першим.

— Це Олена вирішила допомогти, а ми лише підтримали це її рішення… Ми не знали Ларису раніше, — знизала плечима мама Олени. — Але ми дуже раді, що познайомилися. Правда, якби за інших обставин…

Степан сидів поруч з Лорою, тримаючи одну руку на її талії. При цих словах жінки він схилився і поцілував Ларису у скроню. Обставини… так, обставини особливі.

Розповів про плани повезти Ларису зараз до ще одного лікаря, щоб отримати додаткову консультацію. Так, це хороша ідея...

Після чаювання Степан сходив до машини і приніс сумку з теплими речами Лариси, котрі взяв на квартирі, щоб вона обрала собі що одягнути зараз. Коли Лора пішла переодягатися, а Олена пішла їй допомогти, він виявив бажання компенсувати родині Пилявець витрати і тимчасові незручності фінансово. Вони не хотіли брати гроші, та коли почули, що через тиждень він знову їде і хотів би, щоб Лариса пожила у них ще декілька місяців, а потім він знайде для неї інший варіант житла — гроші взяли. Мама Олени, правда, уточнила, що буде витрачати їх на покращене харчування Лариси… для харчування сума була занадто велика, але нехай так. Степан хотів, щоб Лора не почувалася тут всім винною, тому прагнув за неї домовитись і заплатити.

Дублянка ще сходилась на животі Лариси, і лишався навіть невеликий запас. Вона дуже зраділа цій обставині, бо стара куртка погано тримала тепло і Лариса змушена була одягати додаткові светри, щоб не мерзнути, перетворюючись на капусту, а під дублянку вона одягнула тонку сіру шерстяну в’язану сукню, що була трохи вище коліна. Степан купив її для неї, коли вони повернулись з Єгипту. Колись сукня була вільного силуету — зараз же обтягнула живіт, елегантно підкреслюючі її цікавий стан. Також він привіз її теплі чоботи… Навіть не думала, що так буде рада побачити свої колишні теплі речі.

— Класно виглядаєш, — захоплено сказала Олена, дивлячись на подругу.

— Дякую…

— Я так розумію, що Степан не проти дитини?

— Ні, — Лора усміхнулася, — але ця новина його приголомшила…

— Я думаю! Вона і мене приголомшила, хоча я і ні до чого… а він же ж батько, — Олена похитала головою. — Зараз підете до лікаря, купите ліки, вітаміни нормальні і все буде добре.

— Я на це дуже сподіваюся…

— Так і буде. От побачиш. Правда, я буду сумувати… якщо він забере тебе від мене...

— Сумніваюся, що Степан приїхав надовго… тому навряд чи він мене забере...

— Значить поживеш ще зі мною. Ти класна сусідка, набагато краща, ніж моя сестра, — засміялася Олена. — Ти не розкидаєш речей і не смітиш, як вона, а ще… ти не хропеш.

— Твоя сестра хропе?

— Так! І так смішно! Ніби хрюкає, а ти спиш дуже тихо. Навіть не сопеш.

Лора усміхнулася.

— Олено… А ти зможеш закінчити крапельниці замість мене? У Карпівни завтра остання, а у Петрівни — ще дві…

— Зможу, не хвилюйся. Скажу, що тебе повезли на обстеження.

— Дякую, — Лора усміхнулась і поглянула на себе в дзеркало в шафі. Так… Одяг дуже змінює людину… Без товстих об’ємних светрів Лора виглядала гарно і вишукано. Не вистачає тільки прикрас… Степан про них не говорить… і вона нагадувати не буде.

Попрощалися з родиною Пилявець. Степан сказав, що привезе Лору 29 січня, у п’ятницю, після обіду, бо ввечері у нього літак… він їде з країни до квітня. Добре. Успіху вам у лікаря…   

Лариса здивовано поглянула на синій мерседес, до якого вони підійшли.

— А це не… — почала вона.

— Так, це машина Романа. На моїй він поїхав до Канева, разом з моїм телефоном.

— Навіщо?

— Бо там маячки — Степан відчинив їй дверцята.

— Тобто… тебе тут немає?

— Немає, — він усміхнувся.

— Вона повірить? — запитала Лора, маючи на увазі Фурію.

— Побачимо. Цього разу за мною не встановили хвіст. Сподіваюся, що повірить.

— І часто ти… так робиш?

— Ні, нечасто. Як правило, я або витягаю батарейку з маячка, або замотую його у фольгу, щоб сигнал не йшов, але це не теперішній випадок. Зараз вона має знати, що я не в місті.

Лора нічого не відповіла і сіла в салон авто. Степан сів на місце водія і мовчки дістав з кишені куртки ключницю. Побачити, що він користується її маленьким подарунком було приємно. Степан відчепив від карабіна Ларисину в’язку ключів і, розвернувшись до неї, вклав ключі у її долоню.

— Я хочу, щоб у тебе був доступ до квартири. Ти знаєш, що у спальні, в шафі, є сейф. В ньому гроші. Код — твоя дата народження: рік, місяць, число...

— Степане…

— Будь ласка, залиш ключі в себе. Коли будеш у квартирі — не розмовляй. Жодного слова. Запам’ятала?

— Так…

— Добре. І ще… тобі передавав привіт старий знайомий.

— Хто?

— ДНКа…

— ДН.. — Лора усміхнулася, згадавши, що Степан називав так фікуси, — я не могла залишити їх у квартирі… зізнаюсь, я тоді погарячкувала… ти пішов і я теж хотіла піти… — вона зітхнула, — коли дізналася, що вагітна — я дуже шкодувала, що не маю ключів…