Тенета зради - Джорджо Щербаненко

— Я веду в нього господарство, — гордо промовила жінка, задоволена, що дала цим двом зрозуміти те, що й хотіла.

Господарство вона веде чудово, подумав Дука. Рожеві кахлі підлоги бездоганно блищали, від усього віяло домашнім теплом, ніде ні порошинки, ніяких запахів, усе на місці; якщо вона так само дбала й про Ульріко, то він був щасливою людиною.

— Мені дуже треба поговорити з Ульріко, — знову спокійно, без погрози, промовив він. — Це дуже важливо.

Жінка відсунула один із чотирьох стільців, що стояли навколо столу, й сіла; зненацька промінь сонця пробився крізь штори — прості білі штори на напіввідчиненому вікні, — відскочив від лискучої поверхні столу й упав їй на обличчя, висвітивши мішки під очима, зморшки, зів'ялу шкіру на обличчі. Та вона гордо знехтувала тим променем, не відхилилася, з гідністю виставила напоказ увесь свій занепад.

— Я не знаю, куди він поїхав.

Нічогенька собі розмова. Дука й далі говорив про те, що хоче побалакати з Ульріко, а вона й далі твердила, що не знає, куди він поїхав. Тоді він трохи збільшив ставку.

— Сільвано мені дещо залишив, ви знаєте, що саме.

І вона піймалася на цю маленьку хитрість; її обличчя застигло під сонячним променем.

— Я про це нічого не знаю.

«Я про це нічого не знаю» означає багато. А саме те, що вона знає щось таке, про що не хоче казати, і хоче примусити їх повірити, що нічого не знає. Які ж вони всі хитрі! Але так він довідався, що вона щось знає.

— Я не можу тримати цю річ удома, — додав він, але досить ввічливо. Йому вже починала набридати ця розмова: незважаючи ні на що — вік, досвід, селянську хитрість — ця жінка, як і багато інших, зберегла справжню, непідробну невинність; однак вона вже впіймалась у його пастку.

— Він має мені зателефонувати, сьогодні ж, і я йому скажу про це.

Це було дуже важливо. Отже, Ульріко Брамбілла має зателефонувати.

Байдуже, знає ця жінка чи ні, де він, а різник зателефонує. Найімовірніше, вона про це не знає, він напевно не сказав, куди їде, навіть їй, а може, просто ніде надовго не зупиняється. Чи означає це, що він тікає? Чому ж він тікає? Можна тікати з багатьох причин, зокрема й від горя; наречена гине в рові, як висловилася жінка в чорному, і тоді наречений закриває чотири свої крамниці, — але Карруа вважає, що в нього є ще й інші, записані, звісно ж, на інших людей, — і їде оплакувати її десь у відлюдне місце. Та Ульріко Брамбілла навряд чи тікав би з такого сентиментального приводу. Отже, він тікає зі страху. Страху перед кимось.

— Тоді скажіть йому. — Він і далі сидів випроставшись на темно-зеленкуватій канапці поруч із Маскаранті. — Ми зостанемося тут. Коли він подзвонить, ви скажете йому, що нам треба з ним поговорити і що ми маємо передати йому цю річ.

Жінка підвелася й промовила:

— Тут не вокзал, щоб чекати.

Вона говорила доброю італійською мовою, говірка майже не відчувалася. І взагалі, в ній було щось дивовижне; ні, вона не була інтелігентна, звичайно, ні, — вона була чимось більшим, вона була розумна, справді розумна; її втомлені очі свідчили про хворобу печінки, але в погляді світився розум. А що вона була жінка, то розум робив її всесильною.

— Ідіть геть! — зненацька гнівно сказала зона. — Якщо хочете про щось повідомити синьйора Брамбіллу, напишіть.

Чом би й ні? Напишемо листівку; загалом Дуці не сподобалися не лише її слова, а й тон. Він теж підвівся, обійшов навколо столу й ступив до жінки.

— Гаразд, ми підемо. — І глянув на неї так, ніби хотів сказати: «Мені все одно, хай кожен помирає так, як йому подобається». — Ходімо, — мовив до Маскаранті.

Але біля дверей вона, певно, передумавши, зупинила їх.

— Як хочете, то підождіть. — її жовте обличчя трохи порожевіло. — Я так сказала, бо, може, чекати доведеться довго. Я ж не знаю, коли він зателефонує.

Дука навіть не глянув на неї, тільки кинув:

— Тим гірше для нього.

Він попросив у Маскаранті клаптик паперу й ручку, розбірливо написав ім'я, прізвище, адресу та номер телефону й дав записку жінці.

— Якщо це його зацікавить, хай подзвонить, напише або зайде до мене.

Вони вийшли, відчуваючи на собі крізь прочинені двері її погляд; жінка роздивлялась і на їхню машину, може, навіть намагалася запам'ятати номер. Нехай дивиться. Це було саме те, чого вони хотіли.

— Їдьмо додому.

Вони знову перетнули місто; але все має свій кінець, навіть автострада від Романо Банко до площі Леонардо да Вінчі. Вдома все ще стояла валіза, така само темно-зелена, з тим самим залізним кріпленням, яке надавало їй вигляду скриньки чи футляра. Увійшовши до помешкання, Дука одразу відкрив валізу, ні в що вже не вірячи. Він відчув запах страшного злочину і враз запрагнув зустрічі віч-на-віч. І — око за око, сімдесят сім рубців за сімдесят сім рубців.

— Це ніби троянда, — сказав він Маскаранті, що присів навпочіпки перед відчиненою валізкою на підлозі. — Якась бджілка кінець кінцем таки прилетить і сяде на неї. — Він витер об стружки руки. — А поки чекаємо, почнімо спочатку. Діставайте свої досьє.

Машина для розпилювання кісток працює надзвичайно просто і майже за тим самим принципом, що й кінопроектор; вона являє собою сталеву стрічку з зубцями, намотану на дві котушки; частина стрічки на висоті тридцяти-сорока сантиметрів залишається відкритою, до неї притискають кістку, й, оскільки стрічка біжить з великою швидкістю, кістка легко розпилюється. Цією машиною надрізають і кістки для великих відбивних по-флорентійському, які потім розрубують сокирою; користуються нею і тоді, коли різникові треба розпиляти кістку