Тенета зради - Джорджо Щербаненко

— Не може бути, — сказав Маскаранті, який уже все зрозумів.

— Це справді так, — відповів Дука й підняв ганчірку жестом стриптизерки, що нарешті скидає з себе останню одежину.

Маскаранті підвівся із стільця й присів навпочіпки перед валізкою, що стояла на підлозі.

— Ніби розібраний автомат.

— Це й є автомат.

Маскаранті дивився й не вірив власним очам.

— Це не «браунінг», «браунінг» більший.

— Ні, це не «браунінг», «браунінг» важить майже дев'ять кілограмів, а цей не важить і семи.

Дука взяв одну деталь — це був ствол. Наступною деталлю виявився корпус з отвором для патронів; ці дві деталі заходили одна в одну, наче елементи дитячої гри. Далі йшов затвор з невеликим прикладом — він також заскочив на місце напрочуд плавно, завдяки щедрому шарові мастила. І нарешті, під ще одним шаром стружок — обойми. Дука вставив одну з них в отвір для подачі. У кожній обоймі — тридцять патронів, на десять більше, ніж у «браунінга» і на два більше, ніж у «брена». На дні валізки лежали десятки обойм, патрони були калібру 7,8 — більші, ніж в інших автоматів. Він зазирнув у дуло, уважно оглянув його й нарахував вісім нарізів — отже, куля має летіти зі швидкістю щонайменше 800 метрів на секунду.

— Це — іграшка виробництва «Шкоди», — промовив він. — Вони тепер усіх переконують, що випускають тільки автомобілі, та, очевидно, там ще залишився зброярський цех. Ось погляньте, тут є напис дрібними літерами: «ЧССР». Він означає… зараз я пригадаю… «Чехословацька Соціалістична Республіка». Це найкращий у світі автомат, його можна сховати під пальтом, під піджаком, він потужний, мов невеличка гармата. Береш його до рук — наче велосипедний насос. Ось погляньте. Правою рукою відводиш назад фальшивий приклад, і автомат вистрілює сотню патронів за хвилину, а може, й більше. Уявляєте, «брен», який важить десять з половиною кілограмів, робить не більше, ніж вісімдесят пострілів за хвилину. Відпускаєш приклад — і автомат заблоковано. Охолоджується він повітрям.

— Тільки не вистріліть, докторе!

Він вистрілив би із задоволенням, з великим задоволенням, а мішеней ніколи не бракувало. Однак Дука обережно розібрав автомат, склав його на місце — майже так само, як він і лежав, хоча й не намагаючись приховати, що брав його до рук; замітати сліди він не мав наміру. Потім глянув на свої брудні руки й пішов у ванну.

— Маскаранті, якщо знайдете каву й кавника, зробіть трохи кави.

Маскаранті любив каву і вмів її напрочуд добре варити. Дука помив руки — зробити це було нелегко, довелося скористатися порошком для чищення кахлю у ванні. І все ж на пальцях ще позалишалися сліди; тоді він під конвульсивний гуркіт грому пішов до кухні й сів у тому кутку, де, поки дівчина спала, розв'язував з Маскаранті кросворди і де тепер сидів Маскаранті й молов каву дуже старим, майже допотопним млинком.

— Який бакалійник продав вам цю каву? — спитав Маскаранті, крутячи млинок. — Він заслуговує того, щоб його посадили.

— Це бакалійник вашого начальника, синьйора Карруа. — Одною з неприємних рис його становища колишнього медика, тепер безробітного, було те, що постачальники Карруа, від бакалійника до різника й ковбасника, були і його постачальниками. Коли Лоренца жила в Мілані, їй досить було лише зателефонувати й замовити все, що потрібно. Як це можна назвати? Позика, дружній жест, добродійство? Він з Лоренцою просто користувався цим, не добираючи назви.

— Синьйор Карруа розуміється тільки на тому, що стосується поліції, більше ні на чому, — категорично заявив Маскаранті.

Вже певний час грім долинав приглушено, звіддаля, ураган відкочувався, наставала майже повна тиша, в якій по-домашньому добродушно гуркотів млинок, викликаючи спомини про кухні давніх часів, про каміни. Дука відкинувся в кріслі, розглядаючи кавник на газовій плиті й блідий, майже нерухомий вогник, що замінив яскраве, жарке, червонувате й тремке полум'я в каміні.

— Припустімо, дівчина принаймні почасти казала правду… — промовив Дука, все ще дивлячись на свій уявний камін; і тиша ставала чимдалі м'якшою.

Маскаранті з млинком у руці підвівся.

— Я з глузду з'їхав! Поставив на газ кавник без кави. — Він похитав головою, вимкнув газ і почав чекати, поки кавник трохи охолоне.

— Припустімо, дівчина почасти казала правду, — повторив Дука.

— Ну, — кинув Маскаранті:

— Вона сказала, якщо тільки це правда, нібито одна з двох міланських крамниць її нареченого десь тут неподалік, на вулиці Плініо. Якщо сьогодні ввечері вона справді прийшла звідти сюди, до мого дому, пішки.

Маскаранті спорожнив кавника, відкрив його, насипав у фільтр кави, знову закрив, запалив газ і поставив кавника на вогонь.

— Це теж можливо, — мовив він.

— Припустімо, це так. Дівчина прийшла сюди з валізкою. Отже, вона тримала валізку в крамниці, а закінчивши роботу, прийшла з нею сюди.

— Може бути, — сказав Маскаранті. — Але може бути й так, що дівчина вийшла з крамниці без валізки, а потім забрала її по дорозі там, де вона зберігалася.

Ні, подумав Дука, тут слід застосувати принцип бритви «Оккама»; гіпотезу треба будувати ощадливо, правильна гіпотеза завжди найекономніша.

— Навряд чи це так. Передусім місце, де вона забирала валізку, мало б бути по дорозі від крамниці до мене. Крім того, це мало б бути надійне місце, таку валізку не залишають на зберігання у барі чи в квартирі випадкових знайомих. Було б дивно, якби таке місце виявилося саме по дорозі від м'ясної крамниці сюди.

Пильнуючи за кавником, Маскаранті ствердно кивнув головою, однак сказав:

— Але якщо вона тримає валізку в крамниці, тоді її наречений, різник, може знати, про що йдеться, бо навряд чи вона могла б тримати там таку валізку потай від нареченого.

— Саме про це я й подумав, — сказав Дука. — Повної певності тут