Тенета зради - Джорджо Щербаненко

котилась і котилась; тепер у неї було ввімкнене дальнє світло, під шпарким дощем вона ще дужче збавила швидкість і тепер не робила й тридцяти кілометрів на годину; це було вельми доречно, бо їхати швидше цією вузькою дорогою, поруч із каналом без огорожі, та ще й у таку погоду, було б безумством.

— Це ніби ураган «Джованна», — осміхнувся один з агентів у машині. Моріні теж тихо й невесело засміявся. Куди їдуть ті двоє в таку погоду?

Вони були вже майже в Ронкетто суль Навільйо; за вікнами машини бушував справжній ураган зі зливою, громом та блискавками. По той бік каналу, на другій вулиці, промайнув якийсь примарний, самотній і порожній трамвай, наче оповитий блискавками, і в цю мить водій промовив:

— Назустріч їде ще один автомобіль.

— Зупинись, — наказав Моріні.

Здавалося, він добре знає, яка завширшки дорога, котрою вони їхали. Посередині був канал, а по боках — дві дороги, і жодну з них не можна було назвати доброю; однак дорога ліворуч, що нею їхав трамвай, була принаймні широка, а вздовж берега каналу там тяглося поруччя, яке, хоч і не затримало б машину, все ж таки було краще, ніж нічого. А на дорозі, де вони саме зупинилися, суто теоретично могли б розминутися дві машини; на березі тут огорожі не було, і час від часу якийсь п'яничка звалювався в канал; це були незручності у венеціанському стилі.

Отож «альфа» стала, немовби в неї вдарила блискавка; нічого іншого вона й не могла б зробити, бо «джульєтта» теж сповільнила хід і майже зупинилася.

— Будьте уважні, — промовив Моріні.

Його обличчя раптом освітили фари машини, що їхала назустріч; це були його останні слова перед тим, як під цією непроглядною зливою скажено затріщала автоматна черга і зелено-оливкова «джульєтта», замість зупинитися, здавалось, рвонулася вперед, безжально освітлена фарами другої машини, й захиталася, наче п'яна.

— У неї випустили весь заряд, — сказав Моріні, що виразно бачив кожен постріл: кулі влучали під дощем у «джульєтту» й відскакували, наче струмені води. — Вимкни фари і вискакуймо, — наказав він.

Та його ніхто не почув, бо «джульєтта», ніби збожеволівши під дощем куль, заревіла й порвалася вбік, щоб уникнути світла фар. Але для втечі вона мала на вибір лише два шляхи: праворуч — у стіну будинку — або ліворуч — у канал; і машина спочатку вдарилася в стіну, а тоді, аж підскакуючи, відлетіла до каналу й шубовснула в нього. Фари машини попереду, з якої щойно так шалено стріляли, тепер очманіло втупилися в «альфу»; але «альфа» була порожня, її пасажири ховалися під дощем за машиною й бачили, як та друга машина раптом посунула на них, ніби хотіла змести їх з лиця землі. Моріні вистрілив, проте це нічого не дало; машина під'їхала до «альфи» майже впритул, розминулася з нею, потім із гуркотом, що здавався сильнішим від грому, набрала швидкості й зникла з очей, а вони не могли нічого вдіяти, тільки безпорадно вистрілили з револьверів ще кілька разів у темінь грозової зливи.

З промоклого до кісток Моріні стікала вода; не зважаючи на дощ, він підбіг до того місця, де щойно впала в канал «джульєтта».

— Під'їдь ближче й увімкни фари, — наказав водієві.

Та марно; протягом довгих хвилин фари освітлювали тільки темну воду в Навільйо Гранде, що наче кипіла під зливою; дівчина в червоному рединготі зі своїми довгими молодими ногами і її надзвичайно елегантний супутник у сірому костюмі перебралися до іншого світу з іншими, невідомими й таємничими вимірами.

8

Як тільки повіяло грозою, Дука Ламберті позачиняв усі вікна в помешканні, тоді вернувся до кабінету і разом з Маскаранті знову став розглядати валізку, залишену дівчиною. Власне, це не була справжня валіза, а щось на зразок скриньки чи невеликого футляра; вона була не шкіряна, а металеве кріплення мало досить міцний вигляд — аж надто міцний як для такої маленької скриньки.

— Я б хотів її відкрити, — сказав він Маскаранті.

— Це буде нелегко, — відповів той.

Дука підвівся й почав порпатись у скляній ванночці з інструментами, якими користувався під час операції; вибравши якісь два залізні гачки, приміряв їх до замка валізки.

— Я думав, що буде важче, — мовив він, знову підвівся й знайшов у ванночці ще один інструмент. — Цей має підійти. — Він устромив його в замок і повільно підважив.

— Але ж це — хірургічні інструменти! — у розпачі промовив Маскаранті.

Проте він, Дука, в розпачі не був; коли він підважував таким делікатним інструментом замок, йому здавалося, ніби це — пробивач; він уже вирішив, що світ цих інструментів, світ кольорових і безбарвних пляшечок із цитрозилом, світ цього фармакологічного Вавілону, в якому треба було вміти відшукати потрібні ліки, цей світ не був його світом — уже не був; він його не ненавидів, ні, він його покидав — прощавай! — і ці інструменти тепер могли добре прислужитися йому, коли виникала потреба відімкнути замок чи відкрити бляшанку з сардинами.

Йому таки пощастило: під жахливий гуркіт грому й жалібне лопотіння дощу у віконниці він підняв кришку, і вони побачили шар дерев'яних стружок, уже досить потемнілих.

— Як ви це зробили? — спитав захоплений Маскаранті.

Дука нічого не відповів. Він мовчки викинув стружки на підлогу. Під ними був проолієний папір кольору йоду. Він відгорнув той папір, зібганий, як у великих коробках із шоколадними цукерками; під ним був ще один шар стружок. Тоді він зупинився й закурив сигарету. Він і далі робить помилки; йому не можна їх робити, а він усе робить і робить. Чому він не тримається осторонь від усіх цих історій, чому не присвятить своє життя медицині? Чому не поїде до Інверіго й не забере свою сестру Лівію й племінницю?

— Як ви гадаєте, що там усередині? — звернувся він до Маскаранті.

— Судячи з цих стружок, щось дуже крихке.

А чом би й ні? Наприклад, кришталеві келихи для рожевого шампанського. Але Дука нічого не відповів, а зібрав стружки