Картковий будинок - Майкл Доббс
— То що ж відбувається, Родже?
— Якби ж я тільки знав, старий друзяко. Суцільна таємниця, хай йому. Сраний гармидер.
Четвер, 11 липня
Зала палати громад має доволі сучасне оздоблення, її відновили по війні, потому як одна з бомб Люфтваффе не влучила в доки, а натомість недбало завдала прямого удару в серце парламенту. Та все-таки, незважаючи на свою відносну молодість, зала зберігає віковічну атмосферу. Якщо тихенько сидіти в кутку на одній з вузьких зелених лав, яскравість зникає, й рядами знову сновигають привиди Четема, Волпола, Фокса і Дизраелі.
Зала з характером, а не з вигодами. Тут є місця лише для чотирьохсот з шестисот п’ятдесятьох членів, які навіть слухати стародавні динаміки, вмонтовані у спинки лав, не можуть не схилившись набік, ніби заснули. Що вони інколи й роблять.
Дизайн нагадує церкву Святого Стефана, де сиділи найперші парламентарі, як ті хлопчики-хористи на протилежних лавах, хоча в сучасному інтер’єрі збереглося мало чого янгольського. Члени сидять навпроти одне одного, ніби антагоністи. Їх розділяють дві червоні лінії на килимі, дистанція між якими дорівнює відстані у два мечі, хоча це лише омана, адже неминуча небезпека чатує всього-на-всього за кинджал від них, на задніх лавах.
Більшість прем’єр-міністрів закінчує порубаними, посіченими чи витуреними з посади з кров’ю. Більш ніж половина членів урядової партії зазвичай гадають, що можуть виконувати цю роботу набагато краще. Ті, кого звільнили, чи ті, кому ніколи й не пропонували роботу, сидять позаду свого лідера, вимірюючи відстань між його лопатками. Напруга безнастанна. Щотижня у «Час питань до прем’єр-міністра» прем’єр-міністрів викликають на звіт — цей захід шанований лише за свою надмірність. У принципі, він дає нагоду членам парламенту отримати інформацію від лідера уряду її величності; та на практиці — це просто вправа на виживання, яка має щось спільне радше з римськими аренами Нерона і Клавдія, аніж з ідеалами парламентської демократії. Питання від членів опозиції зазвичай навіть не маскують під запити інформації: вони шукають лише, як би покритикувати, завдати шкоди. «Оце таке буде виправдання прем’єрської лажі?» — і все в тому ж роді. Так само як і відповіді, що лише зрідка спрямовані на інформування, а частіше намагаються відплатити тією ж монетою й завдати болю і приниження. А ще за прем’єр-міністрами зберігається право останнього слова. Воно надає їм перевагу в бою, ніби право останнього удару в гладіатора. Саме тому прем’єр-міністр і має виграти. І горе спіткає того прем’єр-міністра, кому це не вдасться. Напруга і жах не так уже й глибоко ховаються за впевненою посмішкою. Саме вони викликали нудоту в Макмілана, змушували Вілсона втрачати сон, а Тетчер — рівновагу. А Генрі Колінґридж ніколи повною мірою не відповідав їхнім стандартам.
Наступний день після О’Нілового вечірнього візиту до «Стренджерз-бару» проходив не дуже гладко для прем’єр-міністра. Прес-секретаря Даунінг-стріт підкосила вітрянка, яку він підхопив від своїх дітей, тож звичний щоденний брифінг для преси був низької якості й до того ж, що було навіть гірше для нетерплячого Колінґриджа, ще й затримався. Засідання Кабінету, яке почалося у звичний час, о десятій ранку в четвер, затягнулося, бо канцлер казначейства намагався пояснити, без жодних явних образ у бік Колінґриджа, наскільки скорочена більшість уряду ослабила фінансові ринки, унеможливлюючи імплементацію програми розвитку лікарень, яку вони з таким ентузіазмом обіцяли під час виборчої кампанії. Прем’єр-міністру слід було б утримувати контроль над дискусією, однак пустомолотство все тривало й вилилося в непорозуміння.
— Шкода, можливо, що канцлер не був обачнішим і дозволив нам, забігаючи наперед, взяти поспішні зобов’язання,— ядуче прокоментував міністр освіти.
Канцлер похмуро пробурмотів, що його провини нема у тому, що результати виборів виявилися гіршими, ніж очікували навіть циніки з фондової біржі,— й негайно ж пошкодував про цей коментар. Колінґридж спробував примирити сторони й доручив міністру охорони здоров’я підготувати прийнятне пояснення щодо зміни планів. Також було постановлено оголосити про зміну за два тижні, тобто під час останнього робочого тижня перед парламентськими канікулами.
— Сподіваймося,— заявив сімдесятирічний лорд-канцлер,— що доти всі уми вже охопить безрозсудність літа.
Тож засідання затрималося на двадцять п’ять хвилин, а це означало, що брифінг прем’єр-міністра з посадовцями у «Час питань» також затримувався, та і поганий настрій посприяв тому, що Колінґридж майже не слухав, про що говорили. Коли він увірвався до переповненої зали перед самим початком «Часу питань», він не був ані у всеозброєнні, як зазвичай, ані насторожі.
Та це не мало ваги, бо Колінґридж відбивав питання опозиції й приймав оплески від своєї партії з достатньою — якщо не натхненною — невимушеністю. Звичайна справа. Спікер палати, відповідальний за парламентське судочинство, поглянув на годинник і вирішив, що оскільки зосталася ще одна з гаком хвилина до закінчення сесії, то є трохи часу для одного питання насамкінець. Останнє питання на порядку денному було від одного з нових членів; саме час, подумав він, влити молодої крові.
— Стівен Кендрик,— оголосив він у залу.
— Номер шість, сер.
Кендрик швидко звівся на ноги й поставив своє питання з порядку денного, воно значилося навпроти його прізвища: «Попросити прем’єр-міністра перелічити офіційні заходи, заплановані на день». Пустопорожнє питання, ідентичне номерам один, два й чотири, які вже передували йому.
Колінґридж важко зіп’явся на ноги і поглянув на відкриту червону папку для брифінгів на трибуні перед ним. Заходився нудно й монотонно читати. Все це вже чули раніше. «Я волів би відіслати поважного члена до відповідей на питання номер один, два й чотири, наданих кілька хвилин тому». Оскільки його відповідь не повідомила нічого більшого, окрім того, що він проведе день на зустрічах з колегами-міністрами та прийматиме на обід прем’єр-міністра Бельгії, ніхто так і не дізнався нічого цікавого про діяльність прем’єр-міністра, та й не мав на те жодного наміру. Гладіаторський обмін люб’язностями скінчився, й ось-ось мала розпочатися справжня битва. Кендрик схопився на ноги з лави опозиції.
Стів Кендрик був азартним гравцем, людиною, що досягла професійного успіху в галузі, яка винагороджувала нахабність і величезні яйця. Ніхто так не здивувався, як він сам (та
