Картковий будинок - Майкл Доббс

— Це буде нелегко,— мовив він.

— Поразка — це теж нелегко.

— Чи існують якісь межі? — запитав він настільки м’яко, наскільки дозволяло таке питання.

Він звелася навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку, а потім повернулася в будинок, залишивши його наодинці з ніччю.

Розділ десятий

Був у мене знайомий, чия пам’ять настільки всохла, що він навіть забув, як у нього три роки провисів Говард Годжкін [23] , а він того й не розумів, зате пам’ятав, що був членом правління галереї Тейт, яким насправді ніколи й не був. Звісно ж, він став міністром мистецтв. Цікаво, що сталося з ним далі.

Середа, 30 червня

«Стренджерз бар» у палаті громад — це маленька кімнатка з краєвидом на Темзу, обшита темною фільонкою, з тихими кутками, де члени уряду можуть прийняти коктейль «Стренджер» або ж гостя не з парламенту. Там зазвичай повно людей і чуток з плітками, час від часу чиниться моральне насильство, а іноді й фізичне. Деякі з політиків просто не можуть залишатися тверезими.

О’Ніл спирався одним ліктем на бар, а другим намагався не вибити склянку з руки свого співрозмовника, до якого напросився в гості.

— Ще одну, Стіве? — спитав він у свого бездоганно вдягненого компаньйона.

Стівен Кендрик був новообраним парламентарем від опозиції, якому ще належало знайти своє місце. Він справляв суперечливе враження, бо його світло-сірий мохеровий костюм від Армані й перлинно-білі манжети контрастували з пінтою бітеру «Федерейшн», яку він стискав у бездоганно наманікюреній руці.

— Ти краще за мене знаєш, що сторонні не можуть купувати тут напої. Тим паче, я тут заледве кілька тижнів і гадаю, ще трохи зарано руйнувати свою кар’єру, я не хочу, щоб хтось побачив, що я проводжу забагато часу з кімнатним ірландським вовкодавом прем’єр-міністра. Деякі з моїх дещо суворіших колег трактуватимуть це як зраду... Ще по одній — і все! — він вишкірився і підморгнув до барменки. Перед ними з’явилися ще одна пінта темного бітеру й подвійна горілка з тоніком.

— Знаєш, Родже, я досі щипаю себе. Ніколи навіть і не очікував потрапити сюди. Дотепер не розумію — це чарівний сон чи клятий кошмар,— голос його був насичений акцентом блекбернських задвірків.— Весела штука — доля, еге ж? Коли сім років тому ми працювали в маленькій PR-агенції, хто б міг подумати, що ти станеш головним прем’єр-міністровим рохкалом, а я — свіженьким і найобдарованішим членом опозиції?

— Точно не та блондиниста телефоністочка, якою ми обмінювалися.

— Люба крихітка Енні.

— А мені здавалося, її звали Дженні.

— Родже, щось не пригадую, щоб тебе колихало, як їх усіх звуть.

Смішки нарешті пробили кригу. Коли О’Ніл зателефонував новому парламентареві, щоб запропонувати випити за старі часи, їм обом важко було відновити невимушену близькість, що існувала між ними раніше. Перші кілька раундів вони пробоксували обережно, уникаючи теми політики, яка тепер домінувала в їхніх життях. Зараз же О’Ніл вирішив зробити рішучий крок.

— Стіве, про мене, то купуй напої хоч увесь вечір, я й не від того. Господи, з тим, як ідуть нині справи у мого начальства, навіть святому захочеться випити.

Кендрик проковтнув цей початок.

— Так усе до дідька заплуталося, і так швидко — що правда, то правда. Твої ніби очкура від штанів загубили. Хай йому трясця, повірити не можу тим пліткам. Семюел лихий на Вільямса, бо той підставив його під гнів прем’єр-міністра, Вільямс погиркався з Колінґриджем, бо той просрав вибори, Колінґридж лютує через все і всіх. Всратись як чудово!

— Вони там всі вичавлені, не дочекаються, щоб утекти у відпустку. Гиркаються через те, як паркувати машину.

— Вибач за такі слова, старий друзяко, та вашому баті доведеться покласти край всій цій гризні, і чимшвидше, бляха, інакше буде погано. В мене ще, може, молоко на губах не висохло, та коли вже ширяться такі чутки, вони починають жити своїм життям. Стають реальними. Тоді на допомогу приходиш ти зі своєю потужною пабліситі-машиною, я б сказав, як той Сьомий кавалерійський у старі часи.

— Радше як останній похід Кастера[24],— з ноткою гіркоти відказав О’Ніл.

— У чім річ, Родже, дядько Теді чкурнув з усіма твоїми іграшковими солдатиками, чи що?

О’Ніл спорожнив склянку, сильно хруснувши зап’ястям. Кендрик, чия цікавість здолала обережність, замовив ще по одній.

— Коли ти вже спитав, Стіве,— між нами, старими друзями,— наш допотопний і значно переоцінений голова вирішив відступити за барикади. Саме коли нам треба висуватися в бій.

— А, невже я спостерігаю плач розчарованого рекламного директора, якому сказали поки що причинити свою крамничку?

О’Ніл роздратовано гахнув склянкою по стійці.

— Не варто тобі цього казати, але, гадаю, ти скоро і так про все дізнаєшся. Чув про програму розвитку лікарень, яку ми обіцяли під час виборів і яка б прирівнювала урядовий фонд до грошей, зібраних на місцях? Шикарна ідея. І ми провели б чудову рекламну кампанію, готові були працювати все літо, поки ви, падлюки-кашкетники[25], будете на узбережжі Куби, чи куди ви там їздите.

— Але?

— Нічого не буде, еге ж? У мене все було готове, Стіве, геть усе. І ще до того, як ваші поспаковували б свої відерця й лопатки і повернулися у жовтні, я б уже здобув серця й уми виборців у всіх найвіддаленіших куточках країни. Наша кампанія була в повній готовності. Реклама, десять мільйонів брошур, поштова розсилка. «Місцеві лікарні знову на варті здоров’я». Але... Старий байстрюк обрубав світло. Ось так.

— Чому ж? — утішливо спитав Кендрик.— Проблеми з грошима після виборів?

— А оце вже, хай йому грець, цікавий момент, Стіве. Гроші вже в бюджеті, а брошури надруковані, та він не дасть нам їх розіслати. Він повернувся з Десятого Номера сьогодні зранку і сказав, що нічого не буде. Просто жижки затрусилися, та й по всьому. Ще й мав нахабство спитати, чи ті срані брошури будуть актуальні до наступного року. Яке дилетантство!

Він зробив ще один великий ковток горілки й глянув