Кінець світу: Естелла - Nilett

— Він не буде вбивати. І не дозволить цього зробити іншим. А з нападником розбиратиметься особисто, покарання прописуючи в залежності від ситуації. Або ж безпекою особисто займаюся подеколи я. Тому він такий «легковажний».

— Надто праведний суддя. Такі довго зазвичай не живуть.

— Шкода що подібні фрази у нього в одне вухо залітають, а з іншого вилітають.

— Переживаєш за нього?

— Ні. Не бачу у цьому сенсу. Дурне так і залишиться дурне. Навіть після смерті. Але смерть його спіймати не зможе. Не дано йому вмирати.

Вайт замовк, хоча його сині очі ще деякий час пильно стежили за рудим та його виразами обличчя. Тиша між компаньйонами продовжувалася навіть по при те, що Еліас намагався щось розпитати, запитати, чи хоча б уточнити. З рештою той просто здався, та також обрав тишу замість слів.

Хлопці підіймалися до третього поверху на сходинках. Брайт здивувався що замість комфортного ліфта який функціонував як слід, їм потрібно на своїх двох кудись напружуватися та йти. Але чомусь йому здалося, що це не пов’язано зі страхом.

Чорнявий зупинився біля одних з дверей та тихо постукав, не особо так очікуючи на дозвіл увійти. Він просто посмикав за ручку та одразу увійшов. Еліас же пішов слідом, адже щойно двері перед його носом зачиняться, увійти може стати проблемно.

— Вперше бачу, щоб пан Аарон увійшов через двері!

Саме цю фразу застав Еліас коли наздогнав Вайта у кабінеті. Її промовив молодий чоловік зі світлим волоссям по плечі. Досить гарний за його особистою думкою.

— Заткнися. – невдоволено прогарчав Аарон. – Краще займися цим безхатьком.

— Оу! Ти когось привів? Живого? До мене? Ти захворів по дорозі ненароком? – Боу засміявся.

— Заткайся вже Кріс. Бісиш.

— Як грубо. – Крістофер знову посміявся зі слів Аарона, і близько не сприймаючи його слів серйозно та з погрозою. За цей час який він мав, щоб познайомитися із ним, він вже розумів один факт: Чим більше Аарон поводиться грубо, тим більше він довіряє тій людині. Мовчання, саме воно було ознакою його обережності та неприязні. – Може представиш мені свого друга? Бо маю сумніви що його звуть саме безхатьком.

— Ми не друзі. – фиркнув Вайт, та пішов у дальню частину кабінету, щоб всістися у кріслі Кріса. Масивні чоботи чорноволосого знову опинилися на поверхні письмового стола. Боу лиш зітхнув на подібну демонстрацію незалежності свого молодшого та радів, що якраз встиг прибрати документі зі столу.

— Я Еліас Брайт. – Перевів на себе увагу рудий, простягаючи руку для знайомства – Колишній мешканець першого пекельного чи як його ще називають. Радий зустрічі королю Естелли.

— Король? Ха-ха-ха! – Кріс щосили розсміявся – Так мене ще не називали це сто відсотків! Але це приємне прізвисько. Дякую Еліас. Я оцінив.

— Я лише сказав те що дійсно вам підходить по статусу.

— Можна на ти. Друзі Аарона і мої друзі.

— У тебе надто хороший настрій Кріс. Невже вдалося викорінити проблему за яку твоя макітра так довго боліла? – зауважив Аарон, тримаючи якусь папку у руках, та активно переглядаючи все що там лежало. Ті самі папери які Боу так хотів сховати від чоботів.

— Можливо? – Боу знову глянув на новоприбулого – Але про це пізніше. Спочатку розберімося із новеньким. Для початку, Я Крістофер. Як ти вже знаєш, творець Естелли та друг малого. – Він потиснув руку рудого, після чого відійшов на декілька кроків, заводячи руки за спину. – Тож, Еліас, давай послухаємо про тебе.

— Нічого цікавого. Чувак із першого, багата родина, брат який виявився Фіаром, а цей тип просто працював у лабораторії та мав данні на всіх і вся.

Немов той адвокат відповів Аарон замість Еліаса. Кріса перекосило коли він почув таку відповідь.

— Він… Брат КОГО?!

***

Сильний звук, викликаний ударами чогось надзвичайно сильного, відлунням звучав із дальньої частини білого немов у психдиспансері коридору, який, на перший погляд, виглядав немов підраховував дуже велику кількість дверей у собі, хоча на справді їх було всього дев’ять та кожна відрізнялася чимось від попередньої.

— Годі буянити. Твоя дитяча поведінка нікому не цікава.

— Закрий свій писок якщо не хочеш здохнути мале стерво!

— Не грубіянь, а краще прийми ліки Фіар. Тобі стане краще одразу як ти це зробиш. Або дозволь ввести тобі препарат власноруч.

— Іди до біса! Я… Не… Це не… – на очі хлопця наступали сльози. Йому було фізично дуже боляче, а ще, він відчув вперше за довгий час дещо давно забуте… Гризіння совісті за ВСЕ що він коїв роками.

— Якщо не зробиш цього добровільно, тебе все одно змусять. Не псуй плану. – Дівчина з коротким золотистим волоссям, присіла перед ним навпочіпки, простягаючи руку до обличчя страждаючого. Погляд був її пустим, але все ж можна було відчути бажання допомогти. – Тож чи не легше без зайвого рукоприкладства зробити те ж що й зазвичай? Прийняти ліки та забути про себе справжнього?

— Я не хочу більше забувати… Досить з мене.

— Фіар, змирися та довірся мені. Я ж обіцяла допомогу. І у мене вже все готово. Все що ти маєш робити, так це чути мене.

— Ти рік тому сказала що пришвидшиш моє повернення до нормального життя. Але нічого так і не зробила. Ти брехуха! Сама не знаєш що базікаєш! Лише гарно підібрані слова… Змія… Гарно ж я у твою пастку затопав.

Розлючений Фіар схопив дівчину за горло, маючи лише одне бажання: Задушити її. Але та й оком не моргнула. Нестача повітря у легенях не змусила її задихатися. Страх що був також притаманним їй довгий період часу, кудись просто зник рік тому.

Сині очі повільно почали змінювати свій колір на янтарний, а худі руки просто торкнулися зап’ястя Фіара, повільно здавлюючи її аж до оніміння. Горло відпустило, хоч і залишився чіткий відбиток пальців на блідій шкірі.

— Не роби так більше. Це не дуже приємно. – з холодом промовила вона.

— Ти… Вже навчилася контролювати це… Пф… Ха-ха-ха! – Фіара почало проривати на дикий сміх.