Жартівники - Мирослав Сивицький

«Шукати? Кого, вітру в полі?!» — спливає самовпевнена мармиза Ромчика.

В оцій самовпевненості, можливо, й був би здоровий глузд, якби, окрім Прокоповича, ще хтось сторонній не знав про цю подію.

Іллярій гнав машину на дачу, а колючі думки, мов оси, одна за одною, жалили його розтерзану душу.

«Хто цей незнайомець? І чому зателефонував саме йому? І яким чином він причетний до витівки його нерозумного чада? Слідкував за ним? Навряд, тоді просто не дав би позбиткуватись над дівчиною…»

Вчора, з манери розмовляти, з твердості голосу, Іллярій зрозумів, що має справу з вольовою особистістю.

«А може вона у нього? — новий спалах думки. — А може вона його кохана? Адже звідкись довідався… Будь тут мудрим!»

Мов сомнамбула, Іллярій потюпав на город, а потім по ледь примітним слідах: зламаних стебелинах, вм’ятинах від босих п'ят на розпушених грядках, подався до глибокого яру. Та дарма обнишпорив усі закутки. Окрім упаковки від бинта, що валялась біля потічка, інших слідів не було.

Він підняв її й поглянув на дату виробництва: другий квартал.

«Бинт свіжий. Щось таки трапилось, і хтось надав медичну допомогу, — кволо ворухнулась думка. — Цей „хтось“ і телефонував учора».

Внутрішньо спустошений марними пошуками, Іллярій повертався на дачу. Коли вийшов з-за високої стіни кукурудзи, то побачив молодого чоловіка, що сидів на східцях ґанку.

— Доброго вам дня, пане професоре! — щиро привітався незнайомець і Кандибі здалося, що він уже чув десь цей голос… Ні, ні не вчора по телефону, а давніше…

«Звичайно, що чув, — враз угніздилось у голові. — Мало того, ще й бачив. Тільки де? Пам'яте моя, допоможи!»

— Що ви тут робите?

— Спочиваю. А вам щось не сидиться у цей лагідний недільний день, по яругах шастаєте. І що воно за знак?

— Ми з вами знайомі?

— Не впізнаєте?

— Щось ніяк не можу.

— Сподіваюсь, розмова у нас буде довгою, то пригадаєте.

— Звучить, як погроза.

— Ну що ви! Такій шанованій людині й погрожувати. Просто випала нагальна потреба погомоніти мені з вами, як колись казав мій давній приятель, у чотири ока.

— Є про що? — професор відчуває, що після нервового напруження повертається до нього звичний стан.

— Гадаю, що так. — Нестор вийняв з рюкзака білі босоніжки. — Впізнаєте?

— Молодий чоловіче, — всміхнувся, професор і в куточках вицвілих, з червоними прожилками очей, засіявся чи то острах, чи просто вгніздилась утома. — Я у такому віці, що аксесуари жіночого туалету мене вже не цікавлять.

— Зовсім?

— Зовсім, зовсім…

— Тоді гаразд, — Нестор заховав босоніжки, вийняв пакет фотознімків і подав одну професорові. — Може це вас зацікавить? Щось надто вже заклопотані фізії?

— Невже заклопотані? — запитав з непідробною цікавістю й узяв у руки світлину, на котрій вони з сином стоять на ґанку й дивляться кудись у напрямку лісу. Роман тримається однією рукою за голову.

— Хіба ні? А часом не через це? — Нестор подав цю ж світлину, але не фрагмент, як попередня, а цілу, на котрій видно, як за високою стіною кукурудзи, схована від їхній очей, стрімголов мчить гола дівчина. — Не знаєте, що то за примара біжить вашим городом? Може підкажете звідки й від кого вона втікає?

— І такі штучки, як фотомонтаж, мені також відомі…

— А це вже не монтаж! — Нестор подав третю фотографію, зняту з берега урвища. Там на його дні, у неприродній позі, розметавши руки, розпластане ниць тіло дівчини.

Пригрівало сонце. В Іллярія на лисині прозорими пацьорками виступили краплі поту. Він поквапливо стер їх носовичком, а тоді вичавив з себе:

— Що вам від мене треба?

— Мені? — Нестор заховав пакет з фотографіями у рюкзак. — Це скоріше потрібно вам, а не мені. Не я причетний цього нещастя… То погомонимо?

— Гаразд, тільки ходімо до середини, бо тут щось жарко стає, — сказав професор і задзеленчав ключами. — Щось мені знайомі і ваша статура, і манера говорити… Зовнішній зір у мене ще чіпкий, а от пам’ять… — він затицяв ключем у замкову щілину. — Ніяк не можу пригадати де я вас бачив.

— На суді, пане професоре, на «процесі віку»…

— Згадав! Ви — директор будинку культури з села Заївка.

У пам'яті спливла пригода майже трьохрічної давності.

Літньої ночі, далеко за північ, його розбудив шум автомобіля. Голова Заївської сільради, директор тамтешнього радгоспу, завідуюча сільським фельдшерським пунктом, привезли всю у синяках школярку, що мов загнане звірятко, сиділо в куточку уазика, й затуманеними очима безчуттєво сприймало навколишню дійсність, і попросили написати висновок про зґвалтування.

— Це справа судмедексперта, — спробував відмовитись.

— Хто там розбиратиме! Є заява від потерпілої, буде медичне підтвердження й цього досить! Хто засумнівається у вашій компетентності, — натискав директор, будівельники, котрого вже закінчували споруджувати Іллярію дачу, і натякнув, що, в разі незгоди, бригада завтра згортає манатки й повертається у радгосп.

— Нащо така поквапливість? — не хотілось іти проти власного сумління, але за вікном стояла пора, коли все летіло шкереберть — розпадався незламний і вже було не до професійної етики та моральних принципів. А дача-красуня, майже за дармову ціну, з радгоспних матеріалів, старанням його ж майстрів росла й радувала око.

— Та вже допік до живого нас усіх отой «соціал-демократ», в'ївся кожному в душу, в серце, в печінки…

— Хто, хто? — звів докупи брови професор.

— Та є там у нас один діяч — голова Руху, а сам бач, що витворяє — ґвалтує неповнолітніх.

— Коли ж вона на суді зречеться своєї заяви? — все ще не хочеться Іллярію поступатись їхньому натиску.

— Не зречеться!

— Що з того, що зречеться, — озвалась, нарешті, фельдшерка, — коли віночок зірваний і цей незаперечний факт підтвердить судмедексперт, якщо справа до цього дійде. Тільки не дійде. Ситуація контролюється… Будете оглядати?

— Мушу, для заспокоєння власного сумління — Іллярій зітхнув. — Зараз одягнусь і поїдемо в клініку.

— О, Господи! — сплеснула в долоні фельдшерка. — Нащо це все? Я ж оглядала. Ось, — вийняла аркушик паперу.

— Вам залишається лише підписати, — нарешті за весь вечір вставив своє слово голова сільради і пильно поглянув у вічі професорові.

І він, скріпивши серце, інтуїтивно відчуваючи, що тут щось не чисто, поставив свій підпис.

Коли ж цей, по суті рядовий факт зґвалтування, завдяки старанням сп’янілої преси, що вирвалась з-під ярма цензури, роздули на всю область, а районна Феміда вдалась до показового процесу, і хвилі докотились до Іллярія, він, мов отой убивця, якого потягнуло на місце злочину, поїхав у райцентр на заключне засідання суду…

— Нестор… Нестор…

— Некуйбіда, — підказав хлопець.

— Еге ж, «соціал-демократ!». Саме так вони