Жартівники - Мирослав Сивицький
— Твоє «пришестя…» не має кінця.
— Має, тільки треба передрукувати.
— І що сталося далі?
— З ким?
— З тобою, з усіма.
— То надто довга історія…
— Розкажи.
— Це ж неможливо. Двадцять авторських аркушів, ночі буде замало.
— Канцелярист!
— Ти чого лаєшся?
— Пощо життя аркушами міряєш?
— Не життя, а твір.
— Мені про життя розкажи, ну, Несторку, коротенько. Телеграфним стилем. Саме, саме…
— Тоді сидітимеш тихенько й не заважатимеш?
— Як мишка в нірці.
— Гаразд… Скликали сесію. Я зрікся посади голови й склав з себе повноваження депутата… Того вечора ми з Нелею пішли з будинку культури разом. Набрели на ставок. Вона забажала скупатися. Тут ми і зблизились. Наступного дня мене заарештували… Задоволена?
— Як слон! — сказала дещо розчаровано, склала аркушики рукопису в папку, звелась на ноги, й повільно ступаючи, пішла до книжкової шафи.
Випнуті з-під майки високі перса звабно колихались у такт її кроків. Нестор усміхнувся. Щось гарне солодко озвалось у грудях та й защеміло. Ще недавно він дивився на ясний світ крізь грати, а зараз, замість того, аби працювати, працювати невтомно, маніякально, як зарікався собі на тюремних нарах, обдумуючи сюжети майбутніх творів, байдикує у товаристві досконалого дива, якого, чи у нагороду за муки й страждання, чи на кару та нові випробування послала йому доля.
Він ще раз оббіг нехтивим поглядом стрункий стан, осину талію, крутизну стегон, довершеність ніг і усміхнувся.
Дівчина взяла з полиці шафи книжку в темній обкладинці, то був томик творів Франсуа Моріака «Поцілунок дарований прокаженому», повернулась на своє місце, сіла у крісло й розгорнула його.
Нестор продовжив писати, думки текли розлого, він старався схопити бодай їхню суть, ледь устигаючи за їхнім плином. Дівчина якусь хвилю з ока поспостерігала за виразом його обличчя, чомусь нечутно зітхнула й узялась до читання, однак очі пробігали рядками тексту, а пам'ять нічого не фіксувала. Вона любила читати твори майстрів тонкого психологічного письма, читати не похапцем, а поволі з олівцем у руках, смакуючи кожне, до місця вкладене образне слово, порівняння, вдало підібраний троп… Помучившись отак кілька хвилин, вона віроломно порушила щойно дану обітницю мовчати.
— Несторе-е…
— Що ще?
— Мені не читається, — зирить лукаво, ховаючи грайливість у куточках темно-вишневих уст. — Поговори зі мною. Казочку розкажи, або що…
— Я зараз заведу машину й відвезу тебе в гуртожиток.
— Ти цього не зробиш!
— А це чому, раптом?
— Тому що не дозволить Софійка, це — раз, а по-друге: тобі приємно, солодко про мене піклуватися, дмухати на мої рани, виконувати усі мої забаганки. Хіба не так? Скажи, чому ти це робиш?
— Бо ти дурне дитятко.
— Не кажи так. Мені уже сімнадцять літ, а «дурні дитятка» ще з п'ятого класу займаються «коханням» у підворіттях, горищах, підвалах, парках та скверах, і в мої літа почувають себе бабцями… У мене ж ще весь запас нерозтраченого кохання, енергії, ніжності. А упаковка чого варта: гарне шовкове, що не знало перук, волосся, свіжа оксамитова шкіра, тверді, мов камінці, гострі груди, й солодкі-солодкі без помади губи…
— Господи, і де та Софійка з вечерею? — сміється Нестор і усвідомлює, що сьогоднішній вечір пропав, у крайньому випадку до тої миті, поки не вкладе оцю знайду спати, спокою він не матиме. — Бо ти, здається, доведеш мене сьогодні…
— До гріха? — щуриться біляве бісенятко. — Несторе… А твоя десятикласниця, там на ставку, була ще дівчиною? Що вона тобі шептала?
— А що ваше плем'я шепоче у таких випадках?
— Звідки я знаю? Про вічне й незрадливе кохання, про любов до гробової дошки? А про що шептала Неля?
— Не пам'ятаю…
— Кусалася, дряпалася, просила кохати ще й ще…
— Ну ні! Зараз я погляну чи висохли твої штанці, маєчка й підемо гайтю, — він закрив щоденника, вкинув у шухляду й звівся на ноги.
— І далеко?
— У Триболі. А, можливо, й до самого Самборова.
— Не треба. Я, чесне слово, буду чемна-пречемна.
— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Ходіть, дітки, вечеряти.
— Нарешті! — згорнув в обійми дівчину, що обвила шию парубка гарячими руками й, торкаючись ще вологим волоссям обличчя, поцілувала в щоку.
18
Ніч Іллярій провів, як заєць під кущем, і лише засіріло за вікнами, звівся на ноги. У такі ранні години він любив попрацювати у своєму кабінеті, але зараз робочого настрою не було. Він, не вмикаючи світла, сів до столу. Муляв, як цвях у чоботі, вчорашній дзвінок незнайомця.
«Хто він? Що йому відомо? І що трапилось з дівчиськом?» Хвиля гіркого невдоволення підкотилась до горла. Не запізнився вчора на якусь мить, застав би дівчину на дачі, порозумілися б і мав би ото зараз гарний настрій, снагу до праці, а натомість голову обсідають, мов небо осінні хмари, важкі думки.
«Ну, втекла, ну, вбилась і що? Мало гине нині молодих хто-зна через що? Зрештою, де Тернопіль, а де Триболі, хто шукатиме тут якийсь зв'язок? Але, коли жива, коли скалічилась, коли заявила… Ні, він не матиме спокою доти, поки не знатиме, як це все обернеться».
Мов збронзовілий сидить Іллярій за столом, підперши долонями підборіддя і незмигно дивиться на широке, затягнуте тюлевою фіранкою вікно. Сітчасті квіти фіранки вже забарвлюються у рожевий колір вранішньої зорі. Крізь прочинену квартирку влітали пташині переспіви, що вітали народження дня і з'яву небесного ярила…
Враз гнітючі хмари думок сліпучою блискавкою прорізує інтуїтивний здогад.
— Вона жива! — Іллярій аж на ноги звівся і затюпав по кабінету. — Звичайно, що жива. Про це слід було ще вчора дотумкатись лише з іронії, що бриніла в голосі незнайомця… Отож нічого сидіти! — стряхнув з себе нерозважливі думки. Буркнувши щось нерозбірливе на запитання напівсонної Ади, куди це він так ні світ ні зоря наврипився, Іллярій вийшов з будинку, сів у «Мерседеса» й поїхав у Триболі. Розпитав будинок, у якому квартирували студенти вищого училища культури, але слова заспаної кароокої дівчини не втішили. Надійки не було. На запитання, де вона, дівча стенуло плечима, й позіхаючи, прикривши рота долонею, промимрило:
— Мабуть, додому поїхала! Коли я прийшла учора з училища, її вже не було.
Десь з годину Іллярій кантувався на переговорному, заки через довідкові служби обох областей, узнав номер редактора молодіжки, але й ця розмова не вселила оптимізму. Приємний баритон повідомив, що Надя на ці вихідні не приїздила. Вона у Триболі… Коло замкнулося, й Ілляреві знову стемрів світ. Дівчина таки пропала!
— Дурень! Йолоп! — несподівано облаяв себе. — Чого ти сюди приперся? Ще день-два й почнуть шукати. І пригадає тоді кароока, що удосвіта якийсь мужчина розпитував