Жартівники - Мирослав Сивицький
— Дякую, але вона надто молода, як на мене.
— Молода? Мені ще п'ятнадцяти не було, як віддалась. А в її літа вже двоє діток було; твій батько та стрий Михайло… Іди заглянь до неї й принеси гіпс.
— Як ти тут? — запитав Нестор, прочинивши двері до ванної кімнати. — Ще жива? Ще не втопилась?
— Ні, хто має висіти, той не втоне… А після сьогоднішніх пригод, я житиму сто літ… Заходь, не заглядай.
— Ніколи. Іду за гіпсом, буде Софійка лангету накладати.
— Невже, це так серйозно?
— Напевне… Баба знає у тому толк. Уже поставила на ноги не одного з тих, від кого відмовились лікарі. Така вона у мене…
— Чи не занадто ви мною переймаєтесь?
— Бачиш, вона не проти бачити тебе моєю дружиною. А що воно буде за пара такому парубку, коли кульгатиме…
— Виходить у твоєї бабці кращий смак, аніж у тебе?
— До чого тут смак. Вона стоїть на сукрайку життя, жде і не діждеться тої миті, коли візьме на руки правнука, продовжувача роду… От і багнеться чим скоріш мене одружити…
— Тоді бери мене.
— Я візьму, але кропиви, тоді знатимеш.
— Ой, не роби цього, краще іди вже за своїм гіпсом. Я буду чемна-пречемна…
Коли Софійка наклала гіпсову пов'язку, змастила подряпини й синяки червоною, як нектар, що пахнула медом і зіллям, рідкою маззю, Нестор відніс дівчину до свого кабінету. Тоді прибрав з письмового стола друкарську машинку й вийняв з шухляди товстого зошита.
— Літописцю, що ти зараз робитимеш?
— Кину кілька слів у щоденник.
— Про мене? — у щедрій блакиті очей замерехтіли темні цяточки, ніби їх полишила невидима шпильочка.
— Хіба нема більше про що?
— А прочитати даси?
— Ти ж уже читаєш, — кивнув на розгорнуту папку.
— Хіба «Четверте пришестя» — документальна річ? — вірить і не вірить дівчина. — Я гадала, що це такий художній прийом…
— Ні, на відміну од художніх творів, тут усе правда.
— Ти хочеш сказати, що в художніх творах нема правди, що там суцільна брехня?
— Найсправжнісінька! Тільки так майстерно склепана, що виглядає правдивішою за правду.
— Е-е?
— От тобі й «е-е»! Ну, звідки, скажімо, я можу знати, що думав мій дідусь, отам у криївці на Лисій горі, перед тим, як приставив собі до скроні дуло пістолета? Про те, що життя прекрасне, й він розстається з ним в ім’я великої мети — волі України? А може каявся, що прийнявши Декалог, мусить тепер, не докохавши, не доживши, обірвати нитку життя, аби не здатись живим у руки катів?
Ти, читаючи, сприймеш усе те, що я набрехав за чисту правду. І це буде правда. Така магія мистецтва… Чому живуть сотні літ твори, що становлять окрасу світової літератури? Та тому, що, не зважаючи на безсовісну брехню, вони правдиві, вони якби поза часом і простором… А щоденник — це документ, це зупинена мить. Неупереджений свідок певного історичного проміжку часу, й ніщо більше…
— Нащо вибрав таку форму?
— Свідомо, про це ж я у передмові згадав… От, скажімо, відзначатиме колись Україна столітній ювілей своєї незалежності, й хтось з прийдешніх літераторів, чи як вони тоді зватимуться, задумає написати роман чи повість, і намагатиметься змалювати образ когось із нас, тих, хто робив у провінції «безкровну» революцію, і для нього ці записи будуть безцінними… Мав би я зараз під рукою щоденник отих партизан, знав би про що вони думали перш, аніж пристрелити себе, й не ламав би голови, як описати їхній стан…
— Над правдою-брехнею?
— Еге ж, — Нестор раптом розсміявся. — От уже вдруге ми залізли з тобою у високі матерії.
— А це тобі ні про що не говорить? — лукавить дівчина й з півусміхом розглядає зроблений з гіпсу, картону та бинтів білий чобіток. — Про спорідненість наших душ, про те що…
— …У тебе під упаковкою щось є, і ти не лише «м’ясо» з гарним волоссям, гострими персами й синіми очима… Тільки не забувай, що однойменні заряди завжди відштовхуються…
— Ой, Несторе! — весело зблискує синім, наче барвінок, оком Надійка. — Це вже про щось мені говорить! Бачу певні зрушення у сторону прогресу. Зроби останнє зусилля і визнай чесно, як перед Всевишнім судом, що під упаковкою щось є.
— Визнаю!
— І що ти трішечки-трішечки уже закоханий у мене…
— Теж визнаю… А зараз, будь ласка, читай і, що більше це будеш робити, то тіснішою ставатиме упаковка.
— Та вже читаю. Що з тобою вдієш, з сухарем отаким? — вдавано зітхає дівчина й бере рукопис.
16
9 вересня
«Нарешті у Києві розпочались Установчі Збори Руху.
На сцені засідань синьо-жовтий задник, посередині тризуб, навколо герби усіх регіонів. У залі — прапори, хоругви, на балконах знову ж герби українських земель…
Довго, майже рік йшли, крізь брехкіт і гавкотню партійних ідеологічних собак до оцього дня, що стане переломним в українській історії.»
11 вересня
«Поступила телефонограма широко відзначити 50-річчя „воз'єднання“, з урочистими зборами, концертами, масовими гуляннями.
Тим часом, у лісі під Тернополем, стягнуто внутрішні війська.»
16 вересня
«Десята година ранку. Біля контори радгоспу, на високій металевій вежі, висить синьо-жовтий прапор. Під конторою стоять групками люди. Серед них бачу й бабу Столітну.
— Як, тьотко, ще не вмерла Україна? — вітаюсь зі старою, гадаючи, що про прапор уже знають усі.
— І не вмре.
— А що влада вже помінялась?
— Ще нє, дитинко.
— Як ні, коли наш прапор висить!
— Де-е?
— Та осьде, на вежі…
Директриса — у контору, конторники сипонули надвір. З ними парторг. Я глип на Гришу, а він зблід…
З переляку телефонують у Тернопіль до заступника генерального директора Степана Шпіня і питають, що ж робити?
— Нічого. Нехай собі висить…
Я поїхав у Триболі. Коли повернувся, прапора вже не було. Не було й вежі. Звалили. Ніхто не хотів лізти, знімати. Кажуть, що ревні партійці Стакан Гаврилович, Білошийкін та Гриша аж язики повисолоплювали, так тягнули за канат, аби вежа не впала на будинок контори…
По селу пішло, що то моя робота. Насправді, я не знаю, хто це зробив.
Ще два роки тому, мене через такі розмови, вмить вигнали би з роботи, й, мабуть, не обібрався би клопотів. Слава Горбачову!»
9 січня
«І сільський вертеп попав у історію! Газети „Вільне життя“, „Ровесник“ вмістили на перших сторінках фотографії — фрагменти їхніх виступів на театральній площі перед міською ялинкою.
Кажуть хлопці, що довелося п'ять чи шість разів виступати —
