Жартівники - Мирослав Сивицький

Софійка промацала суглоб, а тоді дивлячись дівчині у вічі, натиснула на випуклу кісточку й задоволене примружила сірі очі. — Добре, донечко, можеш потроху ходити, але краще не труди ще без потреби.

— А чобіток?

— Можеш не підв'язувати, якщо багато не ходитимеш.

— Не буду.

— Що ж, умивайся, й приходь до кухні снідати. А там вирішимо, що з тобою далі робити…

— Бабцю, а Нестор де?

— Або я знаю… Узяв рюкзака, фузію й за світ сонця пішов кудись.

— Він відлюдник?

— Не сказала б… Правда, він виріс у малозаселеній місцевості й змалечку полюбив ліс, самотину. Тепер стверджує, що йому найкраще думається, коли бродить лісовими галявами — він книжку закінчує писати про свого діда, дідових побратимів. Деталей ще йому якихось бракує, от пішов мабуть їх шукати, — усміхається Софійка, показуючи ще міцні, як на її вік, зуби. — Гаразд, умивайся вже, а то сніданок утратить смак.

Вода у титані була літеплою. Надійка, скинувши майку, стала перед дзеркалом. Якусь мить розглядала широку подряпину, що, затягнута свіжим струпом, борозенкою пролягла через увесь живіт, тоді стріпнула головою і застигла на мить зачудована. Волосся, її волосся, з яким вона завжди, після купання, мала стільки мороки, зараз було ніжним, шовковим і розсипалось ледь не на кожну окрему волосину.

«Дива та й годі!» — стенула плечима.  Жоден шампунь, котрим вона миє голову, ані разу не дав такого ефекту, як учорашнє купання. Ще раз різко стріпнула головою — волосся розлетілось віялом і м'яким шовком лягло на плечі, рамена, груди, й було воно таке блискуче, аж наче світилося.

Стараючись його не замочити, Надійка сполоснулась під душем, розтерлась мохнатим рушником, одягла свою футболку й шорти, що випрасувані висіли тут, і пішла до кухні.

— Бабцю, а що з моїм волоссям? Погляньте, яке воно м’яке й свіже.

— Від води, донечко. Тут вода така м'яка. Жива вода…

— Розкажіть мені про Нестора, — після сніданку просить Надійка.

— А що розказувати, натерпівся він змалечку… Щойно рочок виповнився, як його батька заарештували, як учасника Гельсінської групи.

— Що й тут, у закутках теж були дисиденти?

— П'ятеро їх було, Надійцю… Збирались у Триболі на Замковій горі, розповсюджували заборонену літературу, а до річниці ЗУНРу вивісили на будинку райкому партії, міліції та міській ратуші синьо-жовті знамена… Вислідили. Григорію, як наймолодшому, дали п'ять літ в’язниці й десять заслання. Нестерові йшов шостий рочок, коли він з мамою поїхав на Далекий Схід на постійне проживання… У висілку жило кілька японських сімей, від них Нестор навчився їхньої мови. А один старий японський мисливець, прив'язався до хлопчини, й Нестор з ним облазив усі навколишні сопки, сходив тисячі кілометрів отої напівдикої природи. Звідси його тяга до постійних мандрів. Японець навчив хлопця терпеливості, східної мудрості, напористості, любові до землі, людей… Словом, привив йому ті якості, якими володіло моє нескорене покоління…

— Бабцю Софійко… Ви… ви так доладне, без діалекту чисто говорите, мов лекцію читаєте…

— Не дивуйся, донечко. Я закінчила гімназію, й перш аніж стала медсестрою в загоні УПА, пройшла великий вишкіл пропагандистської роботи… Ех, донечко, дивлюсь на вас й гірко думаю, на що ж ви тратите літа молоді? — Софійка змовкла. Якусь хвилю дивилась поперед себе, кудись, мабуть у своє минуле, а тоді глибоко зітхнула.

— Розбуркуєш ти мої старі болі… Правда, і серед нас були байдужі, були зрадники й провокатори, але в основній масі… От теревенять, що відродили «Просвіту», а приглянься, хто там? Люди мого покоління… А де ви, молоді-кмітливі, де студенти, де інтелігенція? Чому ви такі інфантильні?

— Що ми такі є, в тому й ваша вина. Чому боялись нам казати правду, а лише мовчки спостерігали, як не одному поколінню калічили душі? От і виросли ми байдужими і нам справді однаково, хто прийде до влади, якийсь там Мороз чи Симоненко…

— Еге ж! Вам би тільки гроші та харчі хороші, а решта трин-трава. Та досить, а то ще посваримося. Допоможи прибрати на столі…

— Зараз мені, донечко, потрібно піти в село, — сказала баба, коли перемили посуд. — Ти залишаєшся на хазяйстві, й коли хто питатиме, скажи, що я через дві години повернусь… А тепер візьми ось це, — Софійка подала дівчині продовгасту коробочку з кольоровими ґудзичками.

— Що це?

— Ключі від дверей будинку. Дивися, — Софійка крізь прочинене вікно направила коробочку на вхідні двері, натиснула ґудзичок, двері зачинились і було чути, як хруснув замок. — Бачиш? Всі двері замкнені, й увімкнута система нагляду.

— То Нестерова вигадка?

— А чия ж? Шахи, фотосправа, радіоконструювання, спорт, то його, як він каже, хобі.

— А писання?

— То вже праця, завжди каже мені… Бувало прийде з клубу посеред ночі, сідає з паяльником до столу.

— Що ти там ще длубаєшся? — наганяю його спати.

— Я, — каже, — бабцю, відпочиваю. Стрес знімаю… Ой, та мені пора! Тримай, донечко, — віддала Надійці електронний ключ, сама взяла плетений кошик, зняла з полиці кілька в'язочок сухої трави й наказала: — Тільки не труди ще ноги. Хочеш іди в кімнати, хочеш візьми у веранді розкладайку й приляж десь у садку… Коли з'явиться Нестор, скажеш, що сніданок у духовці.

— Бабцю, а в басейні купатися можна?

— А чого би не можна? — стенає Софійка плечима. — Правда треба ще почекати, зараз вода ще холодна.

— Я не про воду, а про волосся…

— За волосся не бійся. Сміливо купайся, тут у всьому хуторі цілюща вода… Ну, добре, я пішла…

21

На великій швидкості його обігнала червона «Нива». Враз заверещали гальма, з машини вискочив Гриша й згріб хлопця у своїх лапищах.

— Несторе! — Гриша майже не змінився на обличчі: все ще буйний, однак з сивими прожилками, чуб, сині з хитринкою очі, в рухах статечність, враження, що аж підріс начебто. — Звідки чи куди? Давно звітам?

— Не дуже.

— Попав під амністію?

— Ні, оправдали…

— Ти куди, на свій хутір? Сідай, погомонимо.

— Що ти тепер поробляєш? — вмістившись на передньому сидінні, цікавиться Нестор у колишнього парторга.

— Фермерую. Узяв 25 гектарів, та й так.

— Маєш техніку?

— Маю. Коли всі почали рвати, хто що бачить, я теж узяв собі трактора, плуги, сівалку й бурякосаджалку… Та яке узяв? Купив за безцінь… Коли розпадався Союз, можна було цілий радгосп купити… Після славнозвісного ГКЧП, райкоми розігнали, я, залишившись без роботи, став на біржу. Послали на курси механізаторів, тепер узяв землю й у вус не дую.

Нестор усміхнувся з отого «та й так», бо знав, що коли до людини причепиться якась примовка то надовго, а інколи на все життя.

— Що