Жартівники - Мирослав Сивицький

— Пропонують посаду директора культурно-спортивного комплексу в радгоспі «Вишневий.»

— A-а, це в Біляка. Що ж, туди можеш сміливо йти. То найсильніше у районі хазяйство. Середній заробіток у місяць 30–35 мільйонів, а в нашому 5–7. Вловлюєш різницю? Там уся молодь тримається у селі, матимеш з ким працювати, та й так…

Дорога, що розпанахала навпіл золотистий пшеничний лан, побігла у видолинок, великий лісовий масив, що проліг праворуч і котився аж до обрію, став підноситись уверх до вицвілих небес. Гриша вимкнув мотор і пустив «Ниву» накатом. У відкрите вікно ввірвався приємний, наповнений пахом дозріваючого зела, легіт.

— Ти знаєш, що Неля не винна у твоєму арешті?

— Знаю.

— А з чиєї вини ти попав за грати?

— Збіг обставин…

— Якби то так… Тебе вистежив Білошийкін.

— Як вистежив?

— Він шпигував за тобою.

— Як це шпигував?

— Як усі шпики…

— Нічого не розумію.

— Коли ти довів Яська, Стакана своїми дописами, як мовиться, до білого кипіння, а «Піною» замахнувся й на вищих, вони заметушились. Скажу тобі по секрету, що пророблявся план твого фізичного знищення. Тільки щось не виходило. Чи самим не хотілось бруднити рук, чи не було надійного виконавця, не знаю… То вже тепер розвелись професійні кілери, з'явилось вдосталь зброї… А тоді Зонька підкинула їм примітивний план, котрий, як це не дивно, спрацював на сто відсотків. Знаючи, що Неля зробила аборт…

— Аборт? Який ще аборт?

— Ну ще до того, як прийшла у нашу школу. Її збезчестив один з секретарів обкому, і саме в той же час й мати-артистка та вітчим, перебуваючи на гастролях у Америці, попросили політичного притулку. Нелю, що фактично стала сиротою, звітам забрали, й віддали Наташці, що доводилась троюрідною сестрою покійному Неленому батькові. Так дівчина й опинилась у нашому глухому селі, де про її минуле, тим більше про обласного функціонера, ніхто нічого не знав. Та світ тісний. Котрась Зоньчина однокурсниця по медичному училищі, зустрівши випадково на базарі, у місті, де жила Неля, знаєш, як то баби вміють, й вибовкала про аборт, вона працювала в лікарні…

Так от, бігаючи до клубу на репетиції хору, Зонька побачила, що в тебе з Нелею щось накльовується, й підкинула їм таку ідею помсти… Слухай далі, — жестом руки Гриша попросив не перебивати. — На пенсію оформлялась секретарка директора радгоспу, а Білошийкіна жінка не мала, після закінчення курсів друкарок, роботи… План спрацьовував. Ясьо закликав твого художнього керівника, сказав що бере жінку на роботу, за умови, що він буде стежити за тобою і Нелею. Білошийкін вистежив. Втрутився райком й роздули «політичну справу», адже ходилось не у тобі, як людині, а як голові Руху… Звичайно, я сам тоді нічого цього ще не знав, тільки в одному був упевнений, що ти не міг зґвалтувати, до того так по-садистському… Але й подати голос у твій захист не міг — посада не дозволяла, виступити проти райкому, адже насамперед комуністам ходилось скомпрометувати Рух, а тут така нагода!

— Отой Білошийкін, де зараз?

— У Львові, на дяка учиться.

— Ти диви! З партійця в духовний сан подався.

— Тепер така припливна хвиля, що все сміття виносить наверх. Поперлись і в міліцію, й у попи усіляка наволоч, нездатна до фізичної праці… У міліції зараз платять шалені гроші, попи ж пухнуть від високої духовності й розкошують на грошах дурних людей: будують вілли, купують шикарні авто… А тут, для того, аби мати чесно зароблену копійку, треба гарувати від зорі до зорі…

— А що Наташка?

— Ясьо покинув її. Зійшовся з агрономкою з сусіднього колгоспу, збудував для неї у райцентрі двоповерховий особняк… Наташка нидіє, скиглить… До роботи не привчена, йти у ланку гонор не дозволяє… Але піде, голод така штука…

«Так їй, рудій суці й треба» — втішився Нестор.

— А що Зонька?

— Осліпла. Одне око викинули, а на друге бачить процентів на шістдесят.

— Як це осліпла? Чому?

— Коли дійшло в Яська до розлучення, Зонька, що стелилась під нього, будучи Наташиною приятелькою, гадала, що він піде до неї. Стала щодень чепуритися, аби бодай трошки виглядати привабливішою, тільки свиню хоч позолоти, свинею ж буде… Одного разу хтось її відволік, вона залишила на столі флакончик з лаком для волосся. За час недовгого відлучення на балончик впало сонячне проміння, коли Зонька повернулася, взяла балончик, він і розірвався, окрім очей, скалки знівечили ще й лице… «Це також не зле, — подумав Нестор. Є ще Господь на небесі!» Тим часом дорога, пробігши дном, перескочила місток і стала дряпатись з цього полумиска долини вгору. Гриша увімкнув мотор і, дивлячись поперед себе, про щось задумався.

— Скажи, Григорію, ти за Союзом не жалкуєш? — чомусь згадалась хлопцеві його ностальгія за порядком, твердою, сталінською рукою.

— Уяви собі, що ні. Я хто був усе своє життя? Холуй, нагайка партійна… А тепер сам господар і свого часу, і своєї душі, і дум своїх, і землі. Для прикладу: в радгоспі збирають по 10–12 центнерів насіння висадків, а я по тридцять! Вловлюєш різницю між колективною високопродуктивною працею і працею для себе?

— Ти, фермер, наважився узяти таку ризиковану справу, як вирощування насіння висадків?

— Не забувай, що я агроном і неабиякий, не хочу хвалитися… Насіння вирощую лише на 10 гектарах, на решті — городину, та зернові. Ще відгодовую десять бичків й у вус не дую.

— Звичайно, 300 центнерів насіння, то капітал!

— Не кривитиму душею, маю, як мовиться, і сало, й до сала. Цієї зими купив новий комбайн, автоматичну сіялку. Синові, котрий щойно зводиться на ноги, вже збудував хату, і, як доживе до одруження, матиме куди привести молоду дружину. Окрім цієї «Ниви», купив ще одну, престижнішу. А за Союзу що я мав? 130 рублів зарплати, й прочухана через день? Хоч доводиться тяжко працювати, але задоволений. Он, донька-восьмикласниця літом сідає за штурвала комбайна, й не зженеш.

— Ой, тобі, здається отут? — пригальмував Гриша, коли авто добігало до перехрестя доріг. — Може, підкинути на хутір?

— Спасибі, не треба. Я навпростець, через ліс.

— Що ж, діло хазяйське… Як облаштуєшся у «Вишневому», навідайся, моя фазенда в межу з полями радгоспу. Знайдеш швидко, у мене там вагончик, подивишся яка культура землеробства… Я більше у полі, аніж у селі. Там у мене й пасіка, й вже невеличкий садок пнеться угору…

— Звичайно, що навідаюсь. До зустрічі! — міцно тисне руку орендатор, колишній парторг, старший усього на п'ять років за Нестора, в якого донька вже працює на комбайні.

«А де ж твої діти, Несторе?»