Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц
Балдерові, одначе, вдалося переконати хлопчика дати руку й піти з ним у коридор. Франс ніколи не забуде цього. Що тоді подумав Авґуст? Чи міг він бодай припустити, що відбувається? Хлопчик не дивився ні на нього, ні на матір і, певна річ, не зважив на прощальні слова й помахи руки. Він просто зник у ліфті з батьком. Ото й усе.
Авґуст був аутист. Найпевніше, він ще мав і серйозні відхили в розумовому розвитку, хоч однозначних висновків щодо цього не було, і кожен, хто бачив хлопчика здалеку, міг легко запідозрити протилежне. Його витончене обличчя випромінювало величну відлюдність чи принаймні щось таке, що промовляло: він не має наміру марнувати свій час на довколишній світ. Та, придивившись уважніше, можна було помітити, що хлопчик дивиться на все якось незбагненно, ніби хоче сказати своє останнє слово.
Цим він не підтвердив жодного прогнозу, зробленого щодо нього, коли йому було два роки. Тоді лікарі припускали, що Авґуст, найімовірніше, належить до тих небагатьох дітей-аутистів, які не матимуть проблем з навчанням, і за інтенсивної поведінкової терапії його перспективи будуть досить непогані. Та сталося не так, як вони сподівалися. А сам Балдер і не знав, чи лікували хлопчика весь цей час, чи наглядали за ним і чи навчається той десь узагалі. Балдер утік у США і замкнувся у своєму світі.
Франс був дурнем, але тепер піклуватиметься про свого сина, спокутуючи провину перед ним. Тож чоловік замовив історію хвороби і зв’язався телефоном з фахівцями й експертами в галузі освіти, після чого зрозумів: гроші, що їх він надсилав, витрачено не на Авґуста, а зовсім на інші речі. Либонь, на Вестманові гульбища й сплату його картярських боргів. Хлопчика, бачиться, кинули напризволяще, просто дозволивши йому жити в установлених межах, а може, чинили з ним ще гірше — і через це також Франс повернувся додому.
Йому телефонував психолог, щоб висловити занепокоєння з приводу незрозумілих синців, що вкривали Авґустові руки, ноги, груди та плечі. За Ганниними словами, вони з’явилися внаслідок нападів, коли хлопчик метався взад-вперед. Балдер був свідком одного такого нападу вже на другий день — і це настрахало його до смерті. Але, на його думку, ці численні синці годі було пояснити тільки хворобливими нападами.
Запідозривши насильство, Балдер звернувся по допомогу до своїх знайомих: мирового судді й колишнього поліціанта, які, правду кажучи, не змогли з упевненістю підтвердити його побоювань. Проте він ще з більшою запопадливістю почав писати офіційні листи й заяви. Франс майже забув про хлопчика. Та то й не дивина, адже Авґуст здебільшого сидів на підлозі в кімнаті, що її саме для нього обладнав Балдер у своєму будинку в Салтшебадені. Хлопчик мало не весь час складав мудровані пазли, і тільки-но припасовував сотні шматочків один до одного, як відразу ж розкидав їх і заново брався до роботи.
Балдер спочатку дивився на нього зачаровано. Це було так, наче спостерігаєш за роботою великого художника. Іноді Балдер фантазував, як хлопчик несподівано зводить на нього очі й каже щось дуже по-дорослому. Але Авґуст ніколи не ронив і слова, а як і піднімав голову від пазла, то дивився повз батька просто у вікно, на море й сонце, що відбивалось у воді. Зрештою, Балдер дав йому спокій, лише зрідка виводячи в садок.
З юридичного погляду він не мав права піклуватися про хлопчика, тому не хотів ризикувати, доки не впорядкує цього питання. Тож він доручив своїй хатній робітниці Лотті Раск робити всі покупки, готувати їжу й прибирати. Балдер зовсім не знався на таких речах. Він розумівся тільки на комп’ютерах та алгоритмах і тепер захопився ними ще більше. Уночі він спав так само погано, як і в Каліфорнії.
На його життєвому обрії замаячили судові процеси й різноманітні бурі, тож вечір у вечір він випивав пляшку червоного вина, зазвичай «Амароне», що, мабуть, на якийсь час йому допомагало, однак зовсім ненадовго. Він почувався все гірше, фантазуючи навіть про те, як зникає в ранковому серпанку чи втікає кудись у негостинне місце — ген за край світу. Але якось, в одну з листопадових субот, щось трапилося. У цей холодний, вітряний вечір вони з Авґустом ішли вулицею Ринґвеген у районі Седермалм і добряче мерзли.
Перед тим вони вечеряли з Фарах Шаріф на Цинкерсвеґу. Авґуст мав уже давно спати, проте вечеря затяглася допізна, а Балдер усе теревенив і теревенив. Фарах Шаріф могла розговорити будь-кого. Вони з Балдером знали одне одного ще з Імперського коледжу Лондона, де разом вивчали комп’ютерні науки, і тепер Фарах Шаріф була однією з небагатьох у Швеції, хто відповідав рівню Франса або принаймні міг досить уважно стежити за ходом його думок. Для нього це було неймовірне полегшення — зустріти того, хто міг би його зрозуміти.
Крім того, він уважав її за дуже принадну жінку, хоч, попри численні спроби, йому так і не вдалося її звабити. Балдер залицявся не надто вправно. Та нині йому перепали прощальні обійми, що майже обернулися на поцілунок, а це вже великий успіх. Саме про нього він і думав, коли проходив з Авґустом повз спортивний центр «Цинкенсдамм». А що, як другого разу він найме для хлопця няньку і тоді, можливо… Хто те знає!
Неподалік загавкав собака, а позаду закричала жінка — відразу й не розбереш, чи то з обурення, чи з радості. Балдер дивився в бік вулиці Горнсґатан і перехрестя, де хотів зловити таксі чи сісти в метро, щоб доїхати до Слуссену. У повітрі запахло дощем. Коли вони дійшли до переходу, загорілося червоне світло, а на другому боці вулиці зупинився обшарпаний чоловік років сорока, що видався Балдерові якимсь знайомим. Саме тієї миті Балдер узяв Авґуста за руку.
Він тільки хотів пересвідчитися, що його син залишився на тротуарі, а тоді відчув, як рука в Авґуста напружилася, наче хлопчик на щось сильно зреагував. Його погляд став зосередженим, а очі ясними, ніби з них чарівним чином спливла полуда. Тепер, замість того щоб зорити всередину себе, у власний складний внутрішній світ, Авґуст дивився на перехід і перехрестя, помітивши в них щось глибинне й важливе, чого інші вгледіти не могли,
