Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц
Йому спало на пам’ять власне дитинство, коли цифри й рівняння були важливішими за життя. Він піднісся духом і раптом вигукнув:
— Ти хочеш порахувати, так? Ну, звичайно, порахувати!
Після цього Франс кинувся по ручки та лінійований папір формату А4. Поклавши все на підлогу перед Авґустом, він записав найпростішу серію чисел, що спала йому на думку, — послідовність Фібоначчі, де кожне число — сума двох попередніх: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, — і залишив місце для наступного числа — 34. Але тут йому здалося, що це занадто легко, тож він написав ще й геометричну послідовність 2, 6, 18, 54, де кожне число було втричі більше від попереднього, і тому далі мало б іти 162. На його думку, щоб розв’язати таке завдання, обдарованій дитині не потрібні особливі підготовчі знання. Балдер уже намріяв собі, що хлопчик не має ніяких вад розвитку і, найімовірніше, становить поліпшену копію його самого. Він-бо й сам пізно почав говорити та контактувати з іншими, хоч математичні зв’язки розумів ще до того, як вимовив своє перше слово.
Франс довго сидів біля хлопчика й чекав. Проте нічого не відбувалося. Авґуст просто дивився на числа своїм скляним поглядом. Зрештою Балдер залишив його на самоті, піднявся нагору, випив трохи газованої води й улаштувався за кухонним столом, щоб знову взятися до роботи. Але ніяк не міг сконцентруватися, тож почав гортати найновіший номер журналу «Нью саєнтист». Десь за півгодини він спустився вниз до Авґуста, що, здавалося, нерухомо сидів навпочіпки. Аж раптом Балдер помітив цікавинку.
А за хвилю йому подумалося, що перед ним щось цілком незбагненне.
У пивниці «Бішопс армс» відвідувачів було не гурт. Погода не надто заохочувала людей виходити з дому, навіть у місцевий паб. Хай там як, та Мікаела там зустріли криками й сміхом, а якийсь хрипкий голос загорланив:
— Калле Блумквіст!
То був чоловік з червоним пухлим обличчям, кучмою на голові й вишуканими вусами, що його Мікаел не раз бачив у своєму кварталі. Здається, його звали Арне. Цей Арне з годинниковою точністю щодня прибував у паб о другій по обіді, але сьогодні, очевидно, з’явився тут раніше, ніж зазвичай, і разом з трьома почарківцями примостився за столиком ліворуч від шинквасу.
— Мікаел Блумквіст, — усміхаючись виправив його Мікаел.
Арне і його товариші зареготали, наче Блумквістове справжнє ім’я було найкумеднішим з того, що їм коли-будь доводилося чути.
— Готуєш якусь сенсацію? — спитав Арне.
— Та от розмірковую, чи не витягти на світ Божий темні справи паба «Бішопс армс».
— Думаєш, Швеція вже готова до такої історії?
— Певно, ще ні.
Насправді Блумквістові подобалося це товариство. І не тому, що його розмова з ними обмежувалася такими от пустопорожніми фразами й жартиками. Просто ці чоловіки були частиною його буденщини, і через них він почувався в цьому районі, як удома. Тож Мікаел анітрохи не образився, коли один з них випалив:
— Чув, твоїй кар’єрі кінець.
Ці слова не засмутили його, а, навпаки, звели це все цькування до того низького, майже комічного рівня, на якому воно й мало б бути.
— Кінець мені настане — ця істина трагічна… Налий нам, сестро-пляшко, краса, на жаль, не вічна, — відповів Мікаел, цитуючи Фредінґа й озираючись у пошуках того нахаби, що насмілився витягти стомленого журналіста в паб.
Але нікого, крім Арне з компанією, він там не побачив, тож подався просто до Аміра, що стояв за шинквасом.
Добросердий товстун Амір — батько чотирьох дітей — відкрив паб кілька років тому. Вони з Блумквістом стали хорошими приятелями. Годі було назвати Мікаела завсідником цього закладу, та вони допомагали один одному в інших справах. Кілька разів, коли Блумквіст, чекаючи в гості особу протилежної статі, не встигав сходити до винової крамниці, Амір постачав йому пляшки червоного вина, а той своєю чергою допоміг Аміровому товаришеві, що не мав документів, скласти клопотання до влади.
— Чим завдячую такій честі? — спитав Амір.
— Я тут маю з деким зустрітися.
— Щось цікаве?
— Не думаю. Як справи в Сари?
Аміровій дружині Сарі нещодавно прооперували стегно.
— Ойкає і п’є ліки проти болю.
— Звучить невесело. Переказуй їй вітання.
— Перекажу, — пообіцяв Амір, і вони ще якийсь час потеревенили.
Однак Лінус Брандел не з’являвся, і Мікаел подумав, що його просто розіграли. З другого боку, бувають жарти й гірші, ніж виманити людину в найближчий паб. Тож, іще хвилин із п’ятнадцять погомонівши про фінанси та здоров’я, він розвернувся й попрямував до виходу. Отоді Брандел і прийшов.
Річ була не в тому, що Авґуст доповнив правильними відповідями числові послідовності. Людей, подібних до Балдера, вразити таким досить важко. Ні, його увагу привернуло те, що лежало біля чисел і на перший погляд видавалося фотографією чи картиною. Та насправді то був малюнок — точне зображення світлофора на Горнсґатані, що повз нього вони проходили кілька днів тому. Він був вишукано відтворений до найменших дрібниць, з якоюсь математичною точністю.
Він майже світився. Ніхто не вчив Авґуста тривимірної графіки, ніхто не показував, як художники працюють зі світлом і тінями, але син досконало володів цією технікою. Червоне око світлофора миготіло їм назустріч, а довкола згущувалася осіння темрява. Посеред вулиці стояв чоловік, що видався тоді Франсові знайомим. Голова цього чоловіка була промальована лише до брів. Перехожий випромінював переляк чи принаймні тривогу, ніби Авґуст збентежив його і той ішов поточуючись. Як, у біса, хлопчик зумів це зобразити?
— Боже мій, — вигукнув Балдер. — Невже це зробив ти?
Авґуст ані кивнув, ані похитав головою, а просто глянув у бік вікна, і в Балдера виникло дивне відчуття того, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше.
Мікаел до пуття й не знав, чого чекати. Мабуть, уважав він, йому телефонував модний молодий чоловік. Найімовірніше, якийсь крутий чувак. Але на зустріч з ним прийшов невисокий хлопець у рваних джинсах, схожий скоріше на волоцюгу, трохи заспаний, з довгим темним немитим волоссям і верткими очима. Йому було років двадцять п’ять чи менше, шкіра погана, чуб нависав на очі, а губу розтинав огидний шрам. Лінус Брандел не був схожий на того, хто має матеріал для
