Дівчина у павутинні - Давид Лагеркранц

— Лінус Брандел, гадаю?

— Так і є. Вибач, спізнився. Спіткав знайому дівчину. Ми разом училися в дев’ятому класі, і вона…

— З цим зрозуміло, — перебив його Блумквіст і повів до столика в далекому кінці паба.

Коли до них, стримано усміхаючись, підійшов Амір, вони замовили дві пінти пива «Ґіннесс» і кілька секунд просиділи мовчки. Мікаел не міг зрозуміти, чому він так злиться. На нього це не схоже; мабуть, усе ж таки через драму з «Сернером». Він усміхнувся до Арне і його товаришів, які уважно їх вивчали.

— Перейду відразу до справи, — сказав Лінус.

— Чудово.

— Ти знаєш, що таке «Суперкрафт»?

Блумквіст мало знався на комп’ютерних іграх. Але про «Суперкрафт» чув навіть він.

— Так, назва знайома.

— І все?

— Так.

— Тоді тобі невідомо, що цю гру вирізняє з-поміж інших чи робить такою специфічною особлива функція штучного інтелекту. Завдяки їй кожен може обговорювати з комбатантами військову стратегію, не знаючи напевно, принаймні спочатку, чи розмовляє з реальною людиною, чи з дигітальним персонажем.

— Ого! Невже? — промовив Мікаел, хоч тієї миті нюанси якоїсь клятої гри цікавили його найменше.

— Це маленька революція в галузі, і я, між іншим, брав участь у її створенні, — сказав Брандел.

— Вітаю. У такому разі, ти, мабуть, добряче на цьому нажився.

— Оце і є суть справи.

— Не зрозумів.

— У нас викрали технологію, і тепер «Тругеймс» заробляє мільярди, а ми не одержуємо ні ере.

Цю пісню Блумквістові доводилося чути не раз. Якось він навіть розмовляв з однією літньою пані, що стверджувала, буцім книжки про Гаррі Поттера насправді написала саме вона, а Роулінг телепатично все в неї викрала.

— Ну, і як же це сталося? — спитав він.

— Нас гакнули.

— А звідки ви це знаєте?

— Це встановили експерти Радіотехнічного центру Міноборони. Я можу дати тобі одне ім’я, якщо хочеш, і ще…

Лінус замовк.

— Так?

— Нічого. У справу втрутилося навіть СЕПО,[5] можеш поговорити з Ґабрієллою Ґране. Вона там працює аналітиком. Я думаю, що вона все підтвердить. Вона навіть згадувала цей інцидент у звіті за минулий рік. У мене тут є номер справи…

— Інакше кажучи, це вже не новина, — перебив його Блумквіст.

— Ні, не зовсім. «Нові технології» і «Комп’ютерна Швеція» про це, звісно, писали. Та Франс не бажав усього розповідати, а кілька разів навіть заперечував, що така історія трапилася взагалі, тож ходу справі не дали.

— Отже, це давня новина.

— Ну, так.

— То навіщо ж мені тебе слухати, Лінусе?

— Бо Франс, повернувшись додому з Сан-Франциско, здається, зрозумів, що сталося. Гадаю, він тепер живе, як на порохівні. Він просто схибнувся на безпеці. Використовує тільки суперзашифровані телефони та мейли, а недавно встановив собі нову сигналізацію з камерами, сенсорами й іншими прибамбасами. Гадаю, ти маєш з ним поговорити — ось чому я зв’язався з тобою. Такий чувак, як ти, можливо, змусить його відкритися. Мене він не слухає.

— То ти витяг мене сюди, бо якийсь там Франс, можливо, сидить на порохівні?

— Не якийсь там Франс, Блумквісте, а сам Франс Балдер, хіба я не сказав? Я був одним з його асистентів.

Блумквіст напружив пам’ять, але прізвище Балдер у нього асоціювалося лише з Ганною, актрисою, і про неї він знав тепер мало.

— Хто це? — спитав Мікаел.

На Блумквіста поглянули з таким презирством, що він аж отетерів.

— Ти що, живеш на Марсі? Франс Балдер — легенда, світило, його всі знають.

— Справді?

— Господи, авжеж! — вів далі Лінус. — Поґуґли — і сам побачиш. Він став професором комп’ютерних наук у якісь двадцять сім років і вже два десятиліття є провідним світовим авторитетом у галузі дослідження штучного інтелекту. Навряд чи хтось, крім нього, так далеко просунувся в розвитку квантових обчислень і нейронних мереж. Він мислить зовсім не так, як інші. У нього мозок навиворіт. Усі його ідеї нестандартні, новаторські, і, як ти можеш собі уявити, комп’ютерна індустрія переслідувала його роками. Дуже довго Балдер відмовлявся працювати на когось. Хотів працювати сам. Ну, не зовсім сам. Він завжди мав помічників і з них висмоктував усі соки. Франс вимагав результату й повсякчас казав: «Немає нічого неможливого. Наша робота полягає в тому, щоб розсунути межі». І таке інше. Проте люди слухають його. Заради нього вони готові на все. Навіть померти. Для нас, ботанів, він цар і бог.

— Це я вже зрозумів.

— Тільки не подумай, що я його сліпий шанувальник. Зовсім ні. Усе має свою ціну, це вже я знаю напевно. Разом з ним можна робити грандіозні речі. А можна й зламатися. Балдерові навіть не довіряють доглядати сина. Він наробив купу непрощенних помилок. Є чимало історій про нього. Багатьом своїм асистентам він попсував життя і ще бозна-що. Проте Балдер, завжди одержимий, ще ніколи не поводився так, як оце тепер. Я просто знаю, що він розкопав щось велике.

— Ти просто знаєш?

— Зрозумій, Франс ніколи не був параноїком. Навіть якщо взяти до уваги те, над чим він працював. Але нині професор замкнувся у своєму будинку і майже не виходить звідти. Балдер неначе боїться, хоч узагалі він не з лякливих. Він завжди був упертий і йшов до мети пробоєм.

— І він працював над комп’ютерними іграми? — уточнив Блумквіст, не приховуючи скепсису.

— Ну… він знав, що ми всі фанати ігор, і вважав, що нам краще працювати з тими речами, які до вподоби. А його програми штучного інтелекту підходили й до цієї справи. Це були ідеальні експериментальні умови, і ми домоглися фантастичних результатів. Ми зорали цілину. От тільки…

— Ближче до справи, Лінусе.

— Річ у тому, що Балдер і його юристи написали заяву для одержання патенту на найінноваційніші частини технології, і тут нас уперше взяв шок. Якийсь російський інженер з «Тругеймсу» трохи раніше написав аналогічну заяву й заблокував наш патент. Навряд чи це трапилося випадково. Але це не мало значення, бо патент був лише паперовим тигром. Нас цікавило, як, у дідька, вони пронюхали про наші розробки. Франсові ми довіряли беззастережно, тож дійшли тільки одного можливого висновку: нас гакнули, хоч засоби безпеки були надійні.

— І тоді ви зв’язалися з СЕПО й Радіотехнічним центром?

— Не зразу. Балдер не дуже любить людей у краватках, які працюють з дев’ятої до п’ятої. Він віддає перевагу одержимим ідіотам, що сидять за комп’ютерами ніч у ніч, і тому розшукав якусь причмелену гакерку, — не знаю, де він з нею познайомився, — і та відразу сказала, що нас зламали. Особливої довіри ця дівчина не викликала. До себе на фірму