Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Ми були на тій самій багатолюдній вулиці, що й уранці. Відпустивши кеби і йдучи слідом за містером Меріуезером, ми проминули вузький коридор і зайшли в бічні двері, які він відчинив для нас. Там теж був невеличкий коридор, що закінчувався масивними залізними дверима. Відчинивши їх, ми спустились униз гвинтовими кам’яними сходами і опинилися ще перед одними дверима, не менш міцними. Містер Меріуезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас униз якимсь проходом, де пахло землею. Проминувши ще одні, треті, двері, ми дісталися до величезного чи то склепу, чи то підземелля, захаращеного великими й важкими ящиками.

— Згори до вас забратися не дуже легко, — зауважив Холмс, піднявши ліхтар і озираючись довкола.

— Знизу теж, — одказав містер Меріуезер, ударивши палицею по одній з плит, якими було викладено підлогу. — О, звук такий, ніби там порожнеча! — здивовано вигукнув він.

— Я змушений попросити вас поводитись трохи тихше, — сердито мовив Холмс. — Ви вже поставили під загрозу успіх усієї операції. Будьте ласкаві, сядьте на якийсь ящик і не заважайте.

Поважний містер Меріуезер з украй ображеним виглядом усівся на ящик, а Холмс опустився навколішки і з допомогою ліхтаря та збільшувального скла заходився ретельно вивчати щілини між плитами. Це забрало в нього кілька секунд, а тоді він підвівся й сховав скло в кишеню.

— У нас попереду не менше години, — зауважив він, — бо вони навряд чи почнуть діяти, поки шановний лихвар як слід не засне. Тоді вони не гаятимуть і хвилини, бо що швидше впораються, то більше часу матимуть для втечі. Зараз ми, докторе, перебуваємо, як ви вже, безперечно, вгадали, в підвалі міського відділення одного з найбільших лондонських банків. Містер Меріуезер — голова його правління, він охоче пояснить нам, чому найвизначніші лондонські злочинці виявляють нині таку цікавість до цього підвалу.

— Це через наше французьке золото, — пошепки мовив голова. — Нас уже кілька разів попереджали, що його можуть спробувати вкрасти.

— Французьке золото?

— Так. Кілька місяців тому в нас виникла потреба зміцнити свої ресурси, і ми з цією метою позичили у французького банку тридцять тисяч наполеондорів. Згодом стало відомо, що ми навіть не розпакували грошей і що вони лежать у нас у підвалі. В ящику, на якому я сиджу, — дві тисячі наполеондорів, перекладених свинцевою фольгою. Наш запас золотих зливків зараз набагато більший, ніж прийнято тримати в одному відділенні, і члени правління виявляють з цього приводу неабиякі побоювання.

— До того ж вельми обгрунтовані, — зауважив Холмс. — Ну, а тепер час трохи підготуватися. На мою думку, десь за годину настане вирішальний момент у всій цій справі. А поки що, містере Меріуезере, треба зачинити дверцята цього потаємного ліхтаря.

— І сидіти в темряві?

— Боюся, що так. У мене в кишені є колода карт, і оскільки нас четверо, ви могли б, зрештою, зіграти в робер. Але я бачу, що приготування наших супротивників зайшли дуже далеко, і ми не можемо ризикувати, світячи світло. Перш за все нам слід зайняти потрібні місця. Вони хлопці відчайдушні, і хоча ми й заскочимо їх зненацька, можуть заподіяти шкоди, коли ми не будемо обережні. Я стану за цим ящиком, а ви, будь ласка, сховайтеся за тими. Потім, коли я спрямую на них світло, мерщій кидайтесь на них. Якщо вони стрілятимуть, Вотсоне, не вагайтесь — стріляйте й собі.

Я поклав револьвер зі зведеним курком на кришку дерев’яного ящика, за яким ховався. Холмс зачинив дверцята ліхтаря, і ми поринули в суцільну темряву — таку чорну, якої раніше я ніколи й не бачив. Проте в повітрі чути було запах гарячого металу, а це свідчило, що ліхтар горить і готовий спалахнути першої-ліпшої миті. Раптовий морок, холодна вогкість підвалу якось підкоряли, створювали пригнічений настрій, та й нерви були в мене від чекання напружені до краю.

— У них лише один шлях до відступу, — прошепотів Холмс, — назад через будинок на Сакс-Кобургсквер. Сподіваюсь, Джонсе, ви зробили те, про що я вас просив?

— Там біля дверей їх зустрінуть інспектор і двоє констеблів.

— Отже, ми заткнули всі дірки. А тепер треба мовчати й чекати.

Як повільно плинув час! Згодом я з’ясував: ми просиділи в підвалі щось із годину з чвертю, але тоді мені здавалося, ніби ніч нагорі вже минула і починається світанок. Я відчував утому, все тіло заклякло, бо я боявся навіть поворухнутись, та ще й нерви були напружені до краю, а слух так загострився, що я не тільки чув, як дихають мої товариші, але навіть міг відрізнити глибокий, важкий подих опасистого Джонса від легкого, схожого на зітхання подиху директора банку.

Раптом моє око вловило проблиск світла. Спершу це була всього лише тьмяна цяточка на камінній підлозі. Далі вона видовжилась і перетворилася на жовту смужку, потім несподівано й безшумно утворилася щілина і з’явилася рука — біла, майже жіноча рука, яка ніби щось шукала в колі світла. З хвилину або й більше рука, карлючачи пальці, стирчала з підлоги. Потім вона так само раптово зникла, і знову все потонуло в мороці, світилася тільки, як і перше, тьмяна цяточка, що позначала щілину між плитами підлоги.

Проте світло зникло лише на мить. З різким скреготом одна з широких кам’яних плит відсунулась набік. Утворився широкий квадратний отвір, з якого заструменіло світло ліхтаря. Звідти визирнуло чисто виголене, схвильоване обличчя — незнайомий пильно озирнувся довкола, поклавши лікті на край отвору, виліз спершу по плечі, далі до середини, потім став коліном на підлогу. За мить він уже був коло отвору і тяг нагору свого спільника, теж маленького та гнучкого, з блідим обличчям і кучмою яскраво-рудого волосся.

— Шлях вільний, — прошепотів він. — Ти взяв мішки й зубило? О, чорт! Стрибай, Арчі, стрибай, а я їх затримаю!