Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
— Цікаві речі з вами трапились, — зауважив Холмс, коли його гість замовк, аби освіжити свою пам’ять величезною понюшкою тютюну. — Але, прошу вас, розповідайте далі.
— У конторі стояли тільки два стільці та сосновий стіл, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший, ніж я. Він казав кожному претендентові кілька слів і в кожному знаходив ваду, яка не дозволяла взяти його на роботу. Виявилось, що посісти цю вакансію кінець кінцем не дуже просто. Проте, коли настала наша черга, маленький чоловічок повівся зі мною прихильніше, ніж з усіма іншими. Тільки-но ми ввійшли, він замкнув двері, щоб поговорити з нами віч-на-віч.
«Це містер Джейбез Вілсон, — сказав мій помічник. — Він хотів би посісти вакансію в Спілці».
«Він чудово для неї підходить, — відповів чоловічок, — бо задовольняє всім вимогам. Я й не пригадаю собі, чи бачив коли-небудь щось таке ж гарне, як ця чуприна».
Він відступив на крок, схилив голівку набік і втупився поглядом у мою чуприну, аж я зніяковів. Потім раптом кинувся вперед, схопив мене за руку й тепло привітав з успіхом.
«Було б злочином вагатися, — мовив він. — Але ви, я певен, пробачите мені, якщо я вживу деяких застережних заходів».
З цими словами він обіруч схопив мене за чуприну й смикнув з такою силою, що я аж скрикнув з болю.
«Вам на очі набігли сльози, — сказав він, відпустивши мене. — Отже, все правильно. Але ми мусимо бути обережні, бо нас двічі обдурили з допомогою перук і один раз — з допомогою фарби. Я міг би розповісти вам про такі плутні з воском, що ви, слово честі, відчули б справжню відразу до людського роду».
Він підійшов до вікна й гукнув униз, що вакансію зайнято. Звідти долинуло розчароване зітхання, натовп швидко почав розходитись, і невдовзі всі руді голови зникли. Залишилась тільки моя та службовця Спілки.
«Мене звуть Дункан Росс, — заявив він, — і я — один з тих, хто одержує пенсію з фонду, що його залишив наш великодушний благодійник. Ви одружені, містере Вілсоне? Чи маєте ви родину?»
Я відповів, що ні. Його обличчя враз спохмурніло.
«Боже мій! — стривожено вигукнув він. — Це неабияка перешкода! Жаль, що ви неодружені. Адже фонд створено не лише для підтримки рудих, а ще й для того, щоб сприяти збільшенню їх кількості й дальшому поширенню. Страшенно прикро, що ви нежонатий».
По цих словах, містере Холмсе, обличчя моє видовжилось, бо я подумав — вакансії мені не дістати. Проте чоловічок, поміркувавши кілька хвилин, заявив, що все буде гаразд.
«Якби на вашому місці був хтось інший, ця обставина виявилася б для нього фатальною, але людині з таким волоссям ми повинні бодай у чомусь попустити. Коли ви зможете стати до виконання своїх нових обов’язків?»
«Зараз мені ще важко це сказати, бо в мене є своє діло», — відповів я.
«О, про це не турбуйтеся, містере Вілсоне, — вигукнув Вінсент Сполдінг. — Там я впораюсь і сам».
«З якої години я буду у вас зайнятий?»
«З десятої до другої пополудні».
Робота в позичкових касах припадає звичайно на вечірні години, містере Холмсе, здебільшого по четвергах і п’ятницях напередодні получки, отже, подумав я, непогано б заробити дещицю в ранковий час. До того ж я знав, що мій помічник — людина надійна, отже, гав не ловитиме, коли щось трапиться.
«Час мене цілком влаштовує, — сказав я. — А яка платня?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А яка робота?»
«Робота суто номінальна».
«Що ви називаєте суто номінальною роботою?»
«Ви повинні бути в конторі або принаймні в будинку, де вона міститься, весь час. Якщо ви кудись вийдете, то назавжди втратите роботу. В заповіті про це сказано гранично чітко. Ви не виконаєте умов, коли хоч раз вийдете з контори в ці години».
«Я не вийду, бо це ж усього чотири години».
«В разі порушення вас ніщо не виправдає, — зауважив містер Дункан Росс, — ні хвороба, ні справи — ніщо. Ви мусите постійно сидіти на місці або втратите службу».
«А що ж я робитиму?»
«Переписуватимете «Британську енциклопедію». Перший том лежить там у шафі. Чорнило, пера й промокальний папір ваші, у вашому розпорядженні — цей стіл і стілець. Ви зможете стати до роботи завтра?»
«Зможу», — відповів я.
«Тоді до побачення, містере Джейбезе Вілсоне, і дозвольте мені ще раз привітати вас із такою гарною посадою, яку вам поталанило посісти».
Він уклонився, а я вийшов з кімнати й рушив із своїм помічником додому, не чуючи під собою від щастя ніг. Весь день ця подія не йшла мені з голови, але надвечір настрій мій знову підупав, бо я зовсім був переконав себе, ніби все це діло — величезний обман, хоч і не міг здогадатись, яку мету він переслідує. Неймовірно, що хтось залишив такий заповіт і що мені платитимуть такі гроші майже задурно — за звичайнісіньке переписування «Британської енциклопедії».
Вінсент Сполдінг як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я переконав себе не встрявати в це діло. Проте вранці я все ж таки вирішив будь-що перевірити, дурили мене чи ні. Купивши на пенні чорнила, прихопивши гусяче перо і сім чималих аркушів паперу, я подався на Попс-корт.
На мій подив і радість, там усе було
