Втрата - Лінвуд Барклі

— Зі мною все гаразд, — сказала вона не дуже впевненим голосом і трохи надпила кави. — Я окей.

— А я й не знав, що Памела намагалася відмовити тебе від співпраці з телестудією «На крайній межі».

— Ти теж був проти спочатку.

— Але ти ніколи не згадувала про те, що Памела вмовляла тебе відмовитися від цієї думки.

— Ти ж бо знаєш, Памела не належить до жінок, які тримають власну думку при собі. Вона також думає, що ти втратив п’ять фунтів ваги.

Вона відібрала в мене бажання продовжувати цю тему.

— То жінка, яка щойно приміряла у вас одяг — злодійка?

— Тобі здається, що ти зможеш схопити поганого хлопця за руку, але те, що здається, не завжди вдається, — сказала Синтія, зробивши ще один ковток кави.

Це був день, коли після роботи ми зустрічалися з доктором Наомі Кінцлер. Синтія домовилася, що Ґрейс побуде після школи в домі подруги, і ми вирушили в дорогу. Ми бачилися з доктором Кінцлер один раз на два тижні протягом останніх чотирьох місяців, після того як нам порекомендував її наш домашній лікар. Він марно намагався допомогти Синтії подолати свою тривогу й дійшов висновку, що для неї буде ліпше з кимось поговорити — обом нам буде ліпше з кимось поговорити — аніж мовчки спостерігати, як вона потрапляє в дедалі більшу залежність від рецептів.

Я був налаштований скептично від самого початку, й мене змагали сумніви, чи зможе психіатр тут у чомусь допомогти, і після десятьох візитів мої сумніви не розвіялись. Доктор Кінцлер мала свій кабінет у лікарні, розташованій в одному зі східних кварталів Бриджпорта, звідки відкривався вид на головну магістраль міста, коли вона не затуляла вікна шторами, як це зробила сьогодні. Думаю, вона звернула увагу на те, як я виглядав у вікно під час попередніх візитів і моя увага розсіювалась, поки я рахував трейлери.

Іноді доктор Кінцлер розмовляла з нами обома, а іноді хтось із нас виходив, залишаючи її наодинці з другим.

Я раніше ніколи не бував у психіатра. Усе, що я про них знав, довідався з телефільму «Сопрано», де доктор Мелфі допомагає Тоні дати раду своїм проблемам. Я не міг дійти певного висновку, чи наші проблеми були тяжчими, ніж у нього, чи ні. Тоні бачив, як навколо нього весь час зникають люди, але часто сам був тією людиною, яка це влаштовувала. Він мав над нами перевагу, бо знав, що трапилося з тими людьми.

Наомі Кінцлер була не вельми схожа на доктора Мелфі. Вона була низенька й повнотіла, її сиве волосся було зачесане назад і скріплене шпильками. Вона наближалася до сімдесятирічного віку, так мені здавалося, й перебувала в цій сфері діяльності достатньо довго, аби навчитися не допускати, аби біль інших людей проникав під її власну шкіру й там затримувався.

— Щось трапилося нове після нашої останньої сесії? — запитала вона.

Я не знав, чи налаштована Синтія розповісти про дзвінок якогось психопата сьогодні вранці. Десь у глибині душі я думав, що про нього не варто згадувати, не надавав йому великої ваги, мав таке відчуття, що ми уже все залагодили під час мого візиту до крамниці, тому не став чекати, поки озветься Синтія, і сказав:

— У нас усе добре. Можна навіть сказати, що дуже добре.

— Як Ґрейс?

— Із Ґрейс усе гаразд, — відповів я. — Я провів її сьогодні до школи. Ми мали з нею цікаву розмову.

— Про що? — запитала Синтія.

— Звичайна собі розмова. Просто погомоніли про се, про те.

— Вона досі вивчає нічне небо? — запитала доктор Кінцлер. — Шукає там великі метеори?

Я поблажливо махнув рукою.

— Ет! Це пусте.

— Ви так думаєте? — запитала вона.

— О, так, — погодився я. — Просто вона дуже цікавиться сонячною системою, космосом, іншими планетами.

— Але ви купили їй телескоп.

— Авжеж.

— Бо її дуже турбує, що якийсь астероїд зруйнує землю, — нагадала мені доктор Кінцлер.

— Це послабило її побоювання, до того ж вона користується ним, щоб дивитися на зірки й планети, — сказав я. — Та й інші небесні явища, наскільки мені відомо, — додав я з усмішкою.

— А що ви скажете про її тривогу в загальному плані? Чи вона досі трохи підвищена, чи розвіюється?

— Розвіюється, — відповів я.

— Досі не минає, — водночас зі мною промовила Синтія.

Брови доктора Кінцлер трохи підскочили вгору. Мені дуже не подобалося, коли вони так у неї підскакували.

— Я думаю, вона досі стривожена, — сказала Синтія, поглянувши на мене. — Іноді здається дуже хворобливою.

Доктор Кінцлер замислено кивнула. Вона дивилася на Синтію, коли запитала:

— А чому це так, як ви думаєте?

Синтія не була дурна. Вона знала, куди хилить доктор Кінцлер. Вона вже ходила цією дорогою.

— Ви думаєте, тривога переходить на неї від мене?

Доктор Кінцлер підвела плечі десь на дюйм. Такий собі консервативний здвиг плечима.

— А ви як думаєте?

— Я намагаюся приховувати свою тривогу в її присутності, — сказала Синтія. — Ми намагаємося не розмовляти про свої проблеми при ній.

Мабуть, я видав якийсь звук, засопів або кахикнув — досить, щоб привернути їхню увагу.

— Ви хочете щось сказати? — запитала доктор Кінцлер.

— Вона знає, — промовив я. — Ґрейс знає набагато більше, аніж показує. Вона бачила шоу.

— Що ти сказав? — не повірила своїм вухам Синтія.

— Вона його дивилася в домі якоїсь подруги.

— Якої? — запитала Синтія. — Я хочу знати її ім’я.

— Не знаю. І я думаю, немає сенсу вибивати його з Ґрейс. — Я подивився на доктора Кінцлер. — Це був просто образний вислів.

Доктор Кінцлер кивнула.

Синтія закусила нижню губу.

— Вона до цього не готова. Їй не треба знати такі речі про мене. Не тепер. Вона має бути захищена.

— Це одна з найбільших прикростей, які доводиться терпіти батькам, — сказала доктор Кінцлер. — Знати, що ти неспроможний захистити своїх дітей від усього.

Синтія на мить поринула в глибоку задуму, потім сказала:

— Мені зателефонували.

Вона розповіла докторові Кінцлер подробиці, не пропустивши жодної. Доктор Кінцлер поставила кілька запитань, схожих на мої. Чи впізнала вона голос? Чи той чоловік телефонував коли-небудь раніше? І все в такому дусі. Потім вона сказала:

— А що, на вашу думку, незнайомець мав на увазі, коли сказав, що ваша родина хоче пробачити вам?

— Він нічого не мав на увазі, — сказав я. — То був дзвінок психа.

Доктор Кінцлер кинула на мене погляд, що його я витлумачив як: «Заткнися».

— Саме про це я весь час і думаю, — сказала Синтія. — За що вони можуть мене простити? За