Втрата - Лінвуд Барклі

— Навряд чи цього можна було від вас вимагати, — сказала доктор Кінцлер. — Ви були дитиною. Дівчинка в чотирнадцять років — це ще дитина.

— А потім мені спадає на думку, чи не вважають вони, що в тому, що з ними сталося, насамперед моя провина? Може, й справді я винна в тому, що вони покинули дім? Що могла я зробити такого, що примусило їх покинути мене серед ночі?

— Якась ваша частина досі вважає, що відповідальність за той випадок лежить на вас, — сказала доктор Кінцлер.

— Послухайте-но мене, — мовив я, перш ніж Синтія встигла відповісти. — То був дзвінок якогось божевільного психа. Дуже багато всіляких людей дивилися шоу. Немає нічого дивного в тому, що серед тих людей були й божевільні психи.

Доктор Кінцлер лагідно зітхнула й подивилася на мене.

— Тері, гадаю, настав той момент, коли нам ліпше поговорити з Синтією сам на сам.

— Ні, все окей, — сказала Синтія. — Нехай він залишається.

— Тері, — промовила доктор Кінцлер, докладаючи таких великих зусиль, аби бути терплячою, що я не міг не побачити: вона справді розлючена. — Звичайно, то міг бути дзвінок божевільного психа, але те, що він сказав, усе одно розтривожило почуття Синтії, а зрозумівши її реакцію на ці почуття, ми матимемо більше шансів досягти того, чого ми прагнемо досягти.

— А чого, власне, ми прагнемо досягти? — запитав я. Я не шукав якихось сильних аргументів: я справді хотів це знати. — Не хочу виставити себе ідіотом, але я справді втратив на даний момент чітке бачення нашої мети.

— Ми прагнемо допомогти Синтії переступити через травматичний інцидент, який вона пережила в дитинстві і який дає про себе знати донині, й не тільки заради неї самої, а й заради ваших із нею стосунків.

— Наші стосунки чудові, — сказав я.

— Він не завжди вірить мені, — вихопилося в Синтії.

— Поясніть.

— Ти не завжди мені віриш, — знову сказала вона. — Я це бачу. Як тоді, коли я розповіла тобі про коричневий автомобіль. Ти думаєш, у цьому нічого немає. А коли той чоловік зателефонував сьогодні й коли ти не знайшов його дзвінка в списку дзвінків, ти засумнівався в тому, чи він був справді.

— Я такого не казав, — заперечив я. Подивився на доктора Кінцлер таким поглядом, ніби вона була суддею, а я розпачливо шукав доказів, що підтвердили б мою невинність. — Це неправда. Я не казав тобі нічого подібного.

— Але я знаю, ти так подумав, — сказала Синтія, хоча гніву в її голосі не було. Вона потяглася рукою до мене й доторкнулася до моєї руки. — І, чесно кажучи, я не звинувачую тебе за це. Я знаю, в якому була стані. Знаю, що жити зі мною тобі було нелегко. І не лише протягом цих кількох місяців, а й завжди, відколи ми побралися. Це завжди висіло над нами. Я намагаюся відкласти все це кудись убік, як ото складають непотрібні речі в комору, але знову й знову ніби несамохіть відчиняю ці двері й усе випадає назовні. Коли ми познайомилися…

— Синтіє, не треба…

— Коли ми познайомилися, я знала, що, наблизившись до тебе, лише передам тобі частину свого болю, але я була егоїстична. Я хотіла здобути твою любов, незважаючи ні на що, навіть якби для цього мені довелося передати тобі свій біль.

— Синтіє…

— І ти був таким терплячим, справді. І я кохаю тебе за це. Ти, певно, найтерплячіший чоловік у світі. На твоєму місці я давно б утратила терпець і почала б дорікати. Чому ти ніяк не можеш нічого забути? Адже це сталося дуже давно. Як ото сказала Памела. Ти просто переступи через це й забудь.

— Я ніколи нічого подібного не казав.

Доктор Кінцлер спостерігала за нами.

— Зате я казала собі не раз, — промовила Синтія. — Сотні разів. І мені хотілося б, щоб я могла так зробити. Але іноді, і я знаю, це звучить як божевілля…

Доктор Кінцлер і я сиділи дуже тихо.

— Іноді я їх чую. Я чую їхні голоси — голос матері, брата, голос мого батька. Я чую їх так виразно, ніби вони перебувають зї мною в одній кімнаті. І просто розмовляють.

Доктор Кінцлер озвалася першою.

— А ви намагаєтеся заговорити з ними?

— Мабуть, що так, — сказала Синтія.

— Ви спите, коли це відбувається? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія замислилася.

— Напевно. Я хочу сказати, що зараз їх не чую. Я не чула їх і в машині, коли ми сюди їхали.

Десь у глибині своєї душі я глибоко зітхнув.

— Тож, можливо, це буває зі мною, коли я сплю або марю вдень. Але відчуття в мене таке, ніби вони поруч зі мною, ніби вони намагаються заговорити до мене.

— І що ви намагаєтеся сказати їм? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія забрала руку з моєї і сплела пальці обох своїх рук у себе на колінах.

— Я не знаю. Буває по-різному. Іноді це просто балаканина. Нічого значущого й нічого конкретного. Про те, що буде в нас на обід або що показуватимуть по телевізору, нічого важливого. А іноді…

Певно, докторові Кінцлер здалося, я хочу щось сказати, бо вона кинула на мене ще один застережливий погляд. Але я нічого не збирався казати. Просто чекав, розтуливши рота, бо мені було дуже цікаво почути, що зараз скаже Синтія. Бо сьогодні я вперше почув, як вона розповідає про те, що чує голоси своїх рідних і що вони розмовляють із нею.

— Іноді мені здається, що вони кажуть, аби я приєдналася до них.

— Приєдналася до них? — повторила доктор Кінцлер.

— Щоб я була з ними і щоб ми знову стали однією родиною.

— А що ви їм відповідаєте? — запитала доктор Кінцлер.

— Я кажу їм, що хотіла б до них прийти, але не можу.

— Чому? — запитав я.

Синтія подивилася мені у вічі А усміхнулася сумно.

— Тому що я не можу прийти туди, де вони є, разом із тобою та Ґрейс.

Розділ восьмий

Чи не переступити мені через усе й не покінчити з цим відразу? — запитав він. — Тоді я зміг би повернутися додому.

— Ні, ні, ні, — сказала вона майже сердитим тоном. Замовкла на мить, почекала, поки до неї повернеться спокій. — Я знаю, тобі