Втрата - Лінвуд Барклі
— З Джейн Скейвуло ми маємо великий клопіт, — сказав він. — Схоже, у нас навіть немає її теперішньої адреси. Остання адреса її матері, яку ми маємо, це адреса дворічної давності, я думаю, вона кудись переселилася зі своїм новим коханцем й забрала також із собою дочку.
— Якщо не брати до уваги бійку, — мовив я, — то, думаю, вона стала трохи кращою за останні кілька місяців. Менш агресивна, не така похмура. Можливо, той новий коханець її матері не такий уже й поганий.
Ролі стенув плечима. Він відкрив коробку цукерок з емблемою дівчат-скаутів, що стояла на його столі.
— Хочеш? — запитав він, підсовуючи до мене коробку.
Я взяв ванільну цукерку.
— Це все мене дуже стомлює, — сказав Ролі. — Усе було не так, коли я тільки починав. Ти знаєш, що я знайшов за школою одного дня? Не лише порожні бляшанки з-під пива, — якби тільки, — а й кальяни для куріння кокаїну, й, ти мені не повіриш, пістолет. Він лежав під кущем, наче випав у когось із кишені, а може, його там просто хтось заховав.
Я знизав плечима. У цьому не було нічого нового.
— А як ти себе почуваєш? — запитав Ролі. — У тебе, я сказав би, досить кепський вигляд сьогодні. З тобою все окей?
— Може, я й не зовсім у формі, — мовив я. — Домашні проблеми. Синтія конфліктує з Ґрейс, бо не хоче надавати їй найменшої свободи.
— Вона й досі спостерігає за астероїдами? — запитав він.
Ролі не раз бував у нас зі своєю дружиною Мілісентою й любив побалакати з Ґрейс. Вона показувала йому свій телескоп.
— Дуже мила дитина. Мабуть, це в неї від матері.
— Я знаю, чому Синтія так робить. Тобто я хочу сказати, що якби мені довелося пережити те, що довелося пережити їй, то, можливо б, і я дивився б на речі з такою осторогою. Але, хай йому біс, мені важко її зрозуміти. Вона розповідає про автомобіль.
— Автомобіль?
— Коричневий автомобіль. Нібито бачила його кілька разів, коли водила Ґрейс до школи.
— І що з ними сталося?
— Та нічого. Кілька місяців тому це був зелений спортивний автомобіль. Торік Синтія казала, що на розі вулиці тричі на тиждень стовбичив якийсь суб’єкт із бородою й дивився на них дивним поглядом.
Ролі взяв ще одну цукерку.
— Можливо, на неї також вплинуло недавнє телевізійне шоу.
— Гадаю, почасти вплинуло й воно. А крім того, ювілейна дата — адже минуло рівно двадцять п’ять років, відтоді як зникла її родина. Їй нелегко все це витримати.
— Я побалакаю з нею, — сказав Ролі. — Пора вже нам прогулятися на пляж.
Після того як зникла родина Синтії, Ролі іноді забирав її від тітки Тес на короткий час. Вони з’їдали морозиво у Карвела на перехресті вулиць Бриджпорт-авеню та Кларк-стрит, а потім прогулювалися узбережжям протоки Лонґ-Айленд, часом розмовляючи, а часом мовчки.
— Непогана думка, — погодився я. — І ми іноді також зустрічаємося з психіатром, з тією жінкою, ви її знаєте, з доктором Кінцлер. Наомі Кінцлер.
— І що ви маєте від тих зустрічей?
Я знизав плечима, а тоді запитав:
— А що, на твою думку, трапилося тоді, Ролі?
— Скільки разів ти мене запитував про це, Тері?
— Я лише хочу, щоб це нарешті закінчилося для Синтії, щоб вона знайшла якусь відповідь. Думаю, вона сподівалася, що телевізійне шоу допоможе їй у цьому. — Я зробив паузу. — Річ у тому, що ти знав Клейтона. Ви ходили з ним рибалити. Ти маєш уявлення про те, що він був за людина.
— Я знав і Патрисію.
— Чи схожі вони на людей, які могли б покинути свою дочку?
— Ні. Думаю, і я завжди в це вірив, що їх було вбито. Ти ж пам’ятаєш, як я говорив на шоу, що то був серійний убивця чи хтось такий.
Я повільно кивнув на знак згоди, хоч поліція ніколи особливо не вірила в цю теорію. У зникненні родини Синтії не було нічого такого, що узгоджувалося б із фактами, які вони зібрали.
— Але тут ми маємо одну складність, — зауважив я. — Якщо серійний убивця проник у дім і повбивав їх усіх, то чому він пощадив Синтію? Чому він залишив її живою?
Ролі не мав відповіді для мене.
— Можу я спитати тебе про дещо? — запитав він.
— Звичайно, — погодився я.
— Чому наша геніально обдарована вчителька фізкультури залишила для тебе цидулку в твоїй шухляді, а через хвилину повернулася й забрала її назад?
— Що ти сказав?
— Ти тільки пам’ятай, Тері, ти — одружений чоловік.
Розділ шостий
Після того як Ролі закінчив розповідати мені про те, що побачив, коли сидів у далекому кутку вчительської кімнати, вдаючи, ніби заглибився в читання газети, він повідомив мені й кілька приємних новин. Сильвія, вчителька мистецтва, завтра має намір провести репетицію великої річної шкільної вистави, якою в цьому році будуть «Кляті янкі».[7] Половина дітей із мого класу письмової творчості беруть участь у виставі, тож мій перший урок фактично скасовується. Оскільки так багато учнів не буде, то не прийдуть і ті, хто мусив прийти.
Тож наступного ранку, коли Ґрейс їла свої грінки з джемом, я сказав:
— Вгадай, хто тебе поведе до школи сьогодні?
Її личко засяяло.
— Ти мене поведеш? Справді ти?
— Так. Я вже сказав твоїй матері. У мене сьогодні немає першого урока, тож усе окей.
— Ти поведеш мене, як і вона, тобто йтимеш поруч зі мною?
Я почув, що Синтія спускається сходами, тож притулив пальця до губів, і Ґрейс ураз замовкла.
— Отже, Гарбузику, сьогодні тебе поведе до школи твій тато, — сказала Синтія.
Гарбузик — це було пестливе ім’я, яким називала Синтію її мати.
— Ти не проти? — запитала вона.
— Звісно, ні!
Синтія підвела брови.
— Так, я бачу, моє товариство тобі не до вподоби.
— Мамо… — сказала Ґрейс.
Її мати всміхнулася. Якщо вона й справді була ображена, то цього не показала. Ґрейс не дуже повірила в щирість тієї усмішки й тому змінила тактику.
— Мені приємно іноді пройтися з татом для переміни.
— Що ти там читаєш? — запитала Синтія, звертаючись до мене.
Я розгорнув газету на рекламних оголошеннях із продажу нерухомого майна. Один раз на тиждень газета відводила спеціальний розділ, заповнений оголошеннями про продаж будинків.
— Та нічого.
— Як то нічого? Ти думаєш, нам слід переселитися?
— Я не хочу переселятися, — сказала Ґрейс.
— Ніхто нікуди не переселяється, — промовив я. — Хоч іноді мені й хочеться більше простору.
— Як ти можеш отримати більше простору без переселення? — запитала Синтія.
— Маєш слушність, — мовив
