Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Так, — кивнула головою міс Хінклі. — Я прийду.

Я ладен був обійняти її і поцілувати, і це, як мені здалося, мало б безпосередній стосунок до справи.

— А ви зможете привести з собою містера Ярмека? — спитав я.

— Не знаю. Я спробую.

— Чудово. — Я підвівся. — Нашу адресу, міс Хінклі, ви знайдете в телефонному довіднику. — Потім до місіс Елтхауз: — Мушу вам сказати, що ФБР, мабуть, стежить за нашим будинком і про ваш візит знатиме. Якщо вам це байдуже, то містерові Вулфу тим більше. Він навіть хотів би, щоб ФБР знало, що він розслідує вбивство вашого сина. Отже, о дев'ятій?

Обидві жінки кивнули головою, і я пішов. У передпокої служниця зохотилась потримати мені пальто, і я, аби лиш не ображати дівчину, заперечувати не став. Унизу в вестибюлі з погляду слуги, коли той відчиняв переді мною двері, я зрозумів, що швейцар уже встиг йому шепнути, хто я такий. І я, щоб до кінця лишитися в його очах детективом, на прощання зміряв бідолаху пронизливим, підозріливим поглядом.

Надворі вели свій карколомний танок сніжинки. Я сів у таксі й поїхав до центру міста. Чи їдуть за мною шпиги, я знов не дивився. Я міркував про те, що коли «хвіст» і вчепився за мною — річ цілком вірогідна, — то цієї хвилини один долар з кожних ста доларів податку від прибутків Вулфа і один з кожної тисячі доларів податку від моїх прибутків ідуть на утримання державних службовців, які оце без будь-якого запрошення набиваються мені в компанію. І такий розподіл, на мою думку, не зовсім справедливий.

Вулф щойно спустився з оранжереї, де він щодня, від четвертої до шостої, чаклував над своїми орхідеями, і зручно вмостився у кріслі зі «Скарбами нашої мови» в руках. Увійшовши до кабінету, я замість рушити, як звичайно, до свого столу, затримався на порозі й, коли Вулф нарешті підвів на мене очі, рішуче показав пальцем униз, повернувся і збіг сходами в підвал. Тут я ввімкнув світло і сів скраю на більярдному столі. Минуло дві хвилини, три, чотири… Нарешті почулися кроки, і в дверях з'явився Вулф. Люто зиркнувши на мене, він сказав:

— Я цього не потерплю!

Я звів брови:

— То мені все писати?

— Пхе! По-перше, ризик тут зовсім невеликий, а по-друге, чом би не мати з цього ще й вигоди? Розповідаючи, ви можете додавати від себе що завгодно — висловлювати зауваження, твердження, які я не братиму до уваги, якщо ви при цьому піднесете палець. Я робитиму те саме. Певна річ, ніяких посилань на містера Кремера, ризикувати ним ми не маємо права. Далі, в розмові ми повинні виходити з того, що вбивство Елтхауза — справа рук ФБР і ми маємо намір це довести.

— Але насправді такого наміру ми не маємо!

— Звичайно, ні. — Вулф повернувся й вийшов.

Отже, він таки обвів мене круг пальця! Його дім, його кабінет, його крісло… І все ж, підіймаючись сходами нагору, я змушений був визнати, що Вулф, попри свою впертість, таки непогано придумав. Якщо ФБР справді поставило в нашому кабінеті підслуховувальний пристрій — у що я анітрохи не вірю, — то ця вигадка з пальцем — збіса гарна ідея!

Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже сидів за своїм столом. Після того, як і я сів за свій, він промовив:

— Ну?

Вулф, власне, мав би піднести при цьому палець, бо коли я повертаюся з якого-небудь завдання, він не тратить сили на такі запитання, як «Ну?» — а тільки відкладає книжку чи відставляє склянку з пивом, даючи так зрозуміти, що готовий мене слухати.

Я підніс палець і почав:

— Ваше припущення, нібито «Газетт» висунула версію про причетність до вбивства ФБР і успішно її розробляє, виявилося не вельми вдалим. — Я опустив палець. — Лон Коуен про це не згадував, не зробив цього і я. Ніякої версії в них немає. Він дав мені переглянути теки з вирізками, ми з ним побалакали, і я записав імена та цікаві факти — декотрі з них можуть нам знадобитися. Всього дванадцять сторінок. — Я підніс палець. — Я їх, як завжди, передрукую по п'ять доларів за сторінку. — Я опустив палець. — Далі я подзвонив по телефону-автомату місіс Елтхауз, вона згодилася мене прийняти, і я пішов до неї. Це на Парк-авеню, в районі вісімдесятих вулиць. Квартира в неї на десятому поверсі — звичайно, як і слід було сподіватися, досить шикарна. Картини теж нормальні. Не розказуватиму, яка з себе місіс Елтхауз, скоро ви й самі її побачите. Цитує Старий завіт і Арістотеля. — Палець я підніс. — Я хотів був процитувати Платона, але якось не випало нагоди. — Я опустив палець. — По телефону я попросив її покликати до себе й Меріан Хінклі, а вона відповіла, що міс Хінклі скоро прийде. Каже, по телефону я з ваших слів зрозуміла, що мого сина вбили агенти ФБР і чи це правда. А ось далі я краще розповім вам усе детальніше.

І я переповів Вулфові до слова про свою розмову в квартирі місіс Елтхауз, певен, що не кажу нічого такого, чого, на нашу думку, не варто знати ФБР. Вулф слухав мене із заплющеними очима, відкинувшись у кріслі, і мій піднесений палець однаково не побачив би, отож від себе я нічого не додавав. Коли я закінчив, він щось буркнув собі під ніс, розплющив очі й сказав:

— Погано, коли знаєш, що голка, яку шукаєш, у стіжку сіна. Та коли не знаєш навіть…

Пролунав дзвінок у двері. Я рушив до передпокою і крізь шибки побачив на ґанку агента ФБР. Не те, що я впізнав його, ні. Просто всім своїм виглядом він був схожий на фебеерівця: такого, як усі вони віку, широкоплечий, похмура пика з масивним підборіддям, чепурне темно-сіре пальто… Я підійшов до дверей, прочинив їх пальців на три — ширше не давав ланцюжок, — і запитав:

— Ви до кого, сер?

— Мене звати Квейл, — випалив той у щілину. — Я хочу побачити Hipo Вулфа.

— Повторіть, будь ласка, прізвище.

— Квейл! Тімоті Квейл!

— У містера Вулфа справи. Я йому доповім.

Я вернувся до дверей кабінету.

— Це одне з прізвищ у моєму записнику. Тімоті Квейл. Старший редактор журналу «Тік-Ток». Тип героя. Це він накинувся був з кулаками на того репортера, що надокучав Меріан Хінклі. Мабуть, відразу по тому, як я пішов, місіс Елтхауз подзвонила йому й розповіла про вас.

— Ні! — гаркнув Вулф.

— До