Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Від того, що він настільки близько стоїть, то я відчуваю, як на мене різко падає хвиля жару. Вона нині обпікає мої щоки. Серце на мить завмирає.

Я розгублююся. Не знаю, що робити, але тут збираюся думками та намагаюся невимушено та здивовано сказати:

- Знову ми перетнулися… Я сподіваюся, ти пам'ятаєш мене?

Роман робить знайому дію - злегка примружує очі, які ковзають із моєї маківки донизу. Повільно лізуть мною, помічаю, як вони зупиняються на декольте. Але не на довго. Лише на мить, а там продовжують рух. Підіймаються вони назад різко та без зупинок.

- Пам'ятаю, Анастасіє, - нарешті відповідає, а я…

Він не забув моє ім'я, а це точно добрий знак! Може дійсно не все так погано?

Ці думки мене гріють ошалілим вогнем, що хочеться скинути зі себе одяг. Так сильно спекотно.

- Це чудово… Може нарешті скажеш своє ім'я? - запитую.

- А ніби ти його не знаєш, - пронизує поглядом наскрізь. - Невже твоя говірка подруга не сказала?

- Сказала, - зізнаюся.

- Тоді  навіщо запитувати? - смикає брови догори. - Для чого на це час витрачати?

Останнє речення мені дуже подобається. А і справді. Для чого витрачати час на безглузде випитування імен. Либонь, краще перейти одразу до головного…

- Твоя правда, Романе, - дзвенить мій голос. - Краще витратити його на інше.

- Підтримую, - він обертається до бармена та чітко каже, скрізь бамкання музики. - Дві "Маргарити".

Буде пригощати? Ну хоч би запитав, що я хочу. Але добре, хай буде "Маргарита".

Я попри те, що мене вважають примхливою мажоркою, то не «балувана Галя».

А у компанії з ним.. навіть ладна просту воду з колодязя сьорбати зі ржавого цеберка.

- Бачу, ти передумав щодо ранкових слів, - продовжую діалог.

- Передумав? - кидає на мене погляд, а я дивлюся на його волосся. Мені хочеться заритися в ньому руками та кайфувати. Пропускати скрізь пальці короткі пасма.

- Ну так… Ти вранці не хотів зі мною знайомитися та ще й ванільною назвав, що взагалі дивно, - усміхаюся йому та підіймаю ставки. - Романе, я вважаю, що треба підкоритися долі. Ми вже втретє перетинаємося за день… Думаю, що це знак.

- Який?

Боже, я чула, що чоловіки трішки тугодуми та  абсолютно не розуміють натяків, але цей натяк до знетями очевидний! Його пояснювати соромно!

- Ну точно не до РАЦСу йти, - жартую.

- Зрозуміло, - відповідає, та цієї миті бармен ставить на стійку коктейлі, які одразу схоплює Роман та промовляє мені. - Гарного вечора, Насте.

Він йде.

Що?

Моя усмішка згасає. Я хапаю здивування та гіркоту.

Знову. Знову він мене відшиває, але цього разу так…

Обурена. Реально обурена! Що з цим молодиком не так! Чи може я якась не така?

Обертаюся до бармена, який лупає на мене, а я питаю у нього:

- Що зі мною не так?

- Та все нормально…

- То якого фіга він мене морозить?

Бармен стинає плечима, а у мене від образи починають труситися губи, і палкий жар змінює голчастий холод, а до нього додається злість, яка змушує мене видерти з рук невідомого келих із коктелем, швидко видудлити його до останньої краплі та піти в сторону столика Романа.