Пожежник - Джо Хілл

— Нащо? — запитала Еллі. — Нащо? Це т-т-тупо! Все скінчено. Є якась різниця, чи померти за д-д-десять хвилин, чи за д-д-десять годин? Ми тут усі потонемо.

Гарпер продовжувала співати.

— And every task you undertake, becomes a piece of cake... співай давай, бляха! Я не буду з тобою сперечатися!

Останню частину вона проспівала в тон мелодії.

Рене, кліпаючи й розтираючи пухкими руками обличчя, долучилася до Гарпер.

Вони брикалися у воді, їхні голоси підносилися і стихали у такт їхнім рухам на хвилях.

Руки Еллі, вкриті закарлючками драконячої луски, засяяли: жовте світло ширилося від зап’ястків, пірнаючи під рукава змоклої футболки. Теплий блиск полинув з-під каптура жовтогарячого дощовика. Очі дівчини жевріли золотом.

Сяйво, здавалося, збігло її тонкими блідими пальцями, перекидаючись на долоню Гарпер. Жінка відчула тепло, насичене, затишне тепло, яке розтікалося рукою, здіймаючись до тулуба, немов струмені гарячої води у душі.

Їхні тіла диміли у крижаній воді. Коли Гарпер поглянула на Рене, то побачила, що очі жінки блищать. Комір її блузки був розірваний, оголену шию прикрашало осяйне кольє з золотавих смужок.

— Як щодо Ніка? — вигукнула Еллі, коли вони доспівали «Ложечку цукру».

— Співай далі, — мовила Гарпер. — Йому не конче бути при тямі. Він і так нас не чутиме. Ми співаємо до драконячої луски, а не до нього. Співай, трясця.

— Це безглуздо!

— Ти жива?

— Так!

— Ось тобі і глузд, — відказала Гарпер, а тоді мову їй відібрало. Почалися перейми, дуже болючі. Усе всередині зсудомилося, розслабилося, а тоді зсудомилося знову. Їй завжди хотілося, щоб пологи пройшли у воді. Ще зовсім недавно це було страх як модно.

Вони співали «Ложечку цукру» вдруге, коли «Меґґі Атвуд» врешті пішла під воду, наостанок гучно зашипівши, порснувши сірим димом і протяжно забулькавши.

Заспівали «Чим-чим чи-рі». А коли стали забувати слова, то вигадували нові рядки.

— «Чим-чим чиня, чим-чим чиня, чим-чим черня, плюскатися у воді — то повна херня!» — горлала Еллі.

— «Цілунок свій ти у сраку засунь!» — виспівувала Рене.

— Гляньте, — промовила Гарпер.

Нік увесь світився під светром. З-під його дощовика струменіло блакитне сяйво. Вода, торкаючись рожевого сплячого личка, шипіла й випаровувалася.

Усі разом знову завели «Ложечку цукру». Проте Гарпер надто сильно боліло, щоб вона могла до них приєднатися. Дівчина зціпила зуби й заплющила очі, витримуючи чергові перейми. А розплющивши їх, побачила поперед себе «Портативну маму», яка гойдалася на хвилях, пливучи повз них. Саквояж був широко розкритий, у нього потроху набиралася вода. Гарпер спостерігала, як дарунок, призначений її дитині, помалу, мрійливо кружляв, а тоді зник з-перед очей, пішовши під воду.

Гарпер шкодувала, що Фенікс полетів геть. Довгий час вона ще могла розгледіти його силует далеко на темному небокраї: насичений мідяний блиск. Та якоїсь миті — коли вони утретє бралися співати «Свічу на воді» — дівчина згубила слід птаха. А разом з Феніксом вона, здавалося, втратила й надію. Гарпер гадки не мала, чому птах покинув їх. Чому Джон залишив їх. Те величезне жаске створіння... але все-таки, якимось чином, то був Джон. Може, саме та істота була справжнім Джоном Руквудом, а не мрець, що пішов на дно з «Меґґі Атвуд». Справжній Джон: неосяжний, більший за саме життя, трошки дурнуватий і на диво непоборний.

Гарпер не могла відповісти Еллі, що вона співатиме, доки вистачатиме подиху, тому що Джон попросив її жити далі. Вона збиралися докласти зусиль, щоби виконати цю обіцянку.

Скільки всього їй кортіло зробити разом з ним — прості побутові радощі, які вона мимоволі почала уявляти. Ліниві недільні ранки в ліжечку, огорнутому м’яким сонячним світлом. Їй хотілося покласти руки йому на стегна, відчути їх на доторк. Дивитися з ним старі сумні фільми. Гуляти надворі восени, вдихаючи запах опалого листя, яке хрускає під ногами. Їй кортіло побачити малюка на руках у Джона, попри те, що раціональна частина мозку завше нагадувала їй: дитя доведеться віддати. Гарпер була переконана, що з дитиною Джон буде просто чарівним. Їй хотілося, щоб він міг нарешті перепочити, звільнитися від провини, смутку і втрати. Їй кортіло тисячі й тисячі разів прокидатися вранці поряд з ним. Цього вже не буде ніколи, але він хотів, щоб вона жила — він любив їх, бажав, щоб вони жили, — тож вона збиралася бодай так компенсувати всі ті халепи, що його спіткали.

Вони співали «Ромео і Джульєтту», а тоді «Над веселкою»[184]. Еллі горлала приспів «Лишитись у живих»[185], поки Рене переводила подих; по тому Рене співала «Гей, Джуд», поки відпочивала Еллі.

Щойно скінчивши, Рене злякано глянула на Еллі.

— Що в Гарпер з обличчям?

— Я думаю, вона народжує дитину, — відповіла Еллі.

Гарпер уже довгенько не могла співати. Вона смикнула головою, кволо кивнувши на слова Еллі. Жінка відчувала, як маля — щільна, слизька, нестерпно болюча грудка — проштовхується крізь неї назовні. Відчуття було таким, наче з неї посмик за посмиком видирали нутрощі.

— Ні, Господи, ні, — скрушно прошепотіла Рене.

Гарпер нетямилася від болю, в очах їй мерехтіло. Світ навколо миготів від чорних і срібних цяток. Особливо дошкуляло жевриво, яке вона бачила краєм правого ока, невпинне золотаве блимання. Гарпер струснула головою, щоб позбутися його, але сяйво нікуди не зникло.

— Гляньте! — гукнула Еллі, ухопивши і стиснувши Гарпер за плече. — Глянь!

Гарпер повернула голову, щоб подивитися, що ж так схвилювало Еллі.

Спершу вона подумала, що дівчина так зраділа, бо прокинувся Нік. Малий водив пухкенькими руками з боку в бік, сонно роззираючись і витираючи мокре обличчя. Однак Еллі вказувала повз брата, далі на схід.

Тоді Гарпер подумала, що дівчина зраділа світанку. Смужка мерехтливого мідного світла тягнулася небокраєм. Небо на сході було затягнуте хмарами, забарвлене відтінками журавлини й лимона.

Вода хлюпнула Гарпер в обличчя, і вона закліпала сяйливими очима. На якусь мить усе довкола роздвоїлося; яскравих золотавих цяток сяйва вдалині теж було дві. Тоді зображення перед очима знову злилися в одне, і вона побачила високо в небі гаряче, сліпуче світіння, яке все розросталося. Мимоволі, від самого вигляду Фенікса, її охопило піднесення, серце сповнилося теплом, жодним чином не пов’язаним з лускою. На якусь мить відступили навіть гострі, колючі судоми в череві. Вона закліпала, зморгуючи з очей чи то солону воду, чи то сльози.

Втім, Еллі й не на Фенікса вказувала.

Вона тицяла пальцем на вітрильник.

Велике білосніжне трикутне вітрило з малюнком у вигляді червоного краба. Коли судно затулило собою висхідне сонце, парусина обернулася на миготливу пелену з золота.