Пожежник - Джо Хілл

як побачила його: нудотний запах дешевого дизельного пального. Шлунок різко скрутило. Коли до пропускного пункту лишалося лише кількасот футів, вона помітила пірс у кінці мису і брудний рибацький траулер, на борту якого чепурненьким курсивом було виведено «МЕҐҐІ АТВУД». Рампою до палуби судна тягали картонні коробки чоловіки в суцільних біозахисних костюмах.

Під напнутим шатром стояло кілька довгих складаних столів. Залізні труби, що тягнулися угорі, було прикрашено різдвяними гірляндами, які створювали химерну святкову атмосферу. Всередині ледве вистачало місця: дев’ять чи десять людей у жовтих гумових костюмах рухалися між столами. На газовому пальнику в кутку парував сталевий казанок.

— У них є какао, — сказав Джим. — А ще печиво. І смачнюща тушкована індичка. Всі як слід наїдаються, перш ніж вирушити в дорогу.

Гарпер розвернулася до Ніка, жестами ділячись із ним добрими новинами.

Хлопчик усміхнувся і відповів до неї:

«Поглянь на ліхтарики! Ми наче у Санти вдома! Дісталися аж самого Різдвяного краю!»

«Гадаю, ти мав на увазі Північний полюс», — зітхнула Гарпер. Проте Нік її вже не слухав — він витягнув голову і зазирав до шатра.

Джим під’їхав джипом до ділянки з витоптаною травою і спинив авто, заглушивши двигун. Вони гуртом рушили за ним у шатро під мерехтіння святкових вогників.

— Знайомтеся з волонтерами, — мовив чоловік.

Серед волонтерів були самі жінки, більшість середнього віку, або навіть і старші. Вони нагадували Гарпер тих бадьорих хазяйновитих панянок, що організовують у місті церковні прийоми, частуючи усіх своєю фірмовою печеною квасолею. Джим провів біженців до складаних столів, де на них чекала перша жінка, тримаючи планшетку з необхідними паперами. Крізь панель на гумовій масці було видно її енергійну усмішку. Помітивши серед гурту прибулих маленького хлопчика, жінка аж розквітла від утіхи.

— Здоровенькі були! Оце вже находилися, так находилися! Ви певно ви-мучені! Мене звуть Вів’єн, я занотую ваші дані. Тоді зробимо кожному з вас по знімку, це для сайту, а потім випишемо вам посвідки на житло і забезпечимо деякими запасами в дорогу.

— Маю надію, той суп туди теж потрапить, — сказала Рене. — Пахне так добре, що мені аж паморочиться.

Гарпер теж відчувала запах супу: аромат курячого бульйону та тушкованої моркви, що змішувався з масним смородом човна. Вона ледве стримувалася, щоб не зблювати. А ще Гарпер ніяк не могла примиритися з думкою, що їй вистачило розуму вкусити того гнилого сендвіча. Хоч крихта здорового глузду мала ж у неї лишитися, якщо вже забракло самоконтролю. Вона дозволила вагітності перетворити себе на бридку свинюку й тепер дістала по заслузі. Гарпер була впевнена, що її знудить, от тільки ще не знала, коли саме.

— Аякже! — гукнула Вів’єн. — Суп, свіже молоко й кава для дорослих — і ви готові рушати! Ми спробуємо зробити все якомога швидко і безболісно. Почнімо з елементарного — хто ви такі?

Гарпер розтулила була рота, проте Рене випередила її.

— Ми — це все, що лишилося від Змовників Табору Віндем. Оце ось наші лихі лідери, містер Руквуд і сестра Вілловз. Ми прийшли з миром.

Джим, котрий саме прямував повз складані столики, щоб приєднатися до бабусь, закинув голову і прокректав зі сміху.

— Ууу! — протягнула Вів’єн. — Лихі змовники! Такого в нас ще не було.

— Ну, наша змова була демократичною. Усі мали право голосу. Навіть діти.

— Не певна, що поділяю ваше рішення. Мої дітлахи, певно, щораз голосували б за морозиво на вечерю і відмову рано вкладатися спати. Ви голосуєте, коли дітям йти спати? — запитала вона у Ніка, схилившись обличчям до нього.

— На жаль, він глухий, — сказав Пожежник.

— Ви британець!

— Як і всі найславетніші лиходії. І якби мій син зараз міг проголосувати, то, без сумніву, обрав би куряче рагу перед оформленням паперів, — Гарпер ледве зауважила, коли Джон сказав «мій син», але тоді він пригорнув її рукою за талію і додав: — Як і моя дружина.

Вів’єн записала їх саме так, як сказав Джон: чоловік та дружина, містер та місіс Руквуди. Гарпер не заперечувала. Вона відчувала, що в певному розумінні Джон сказав щиру правду. Гарпер похилила голову йому на плече, поки Вів’єн ставила їй запитання і вишкрябувала на папері відповіді.

Жінку цікавило, наскільки довгим був їхній шлях і звідки саме вони прибули. Вона питала, як давно вони заражені й де побували за той час, що інфіковані лускою. Її цікавили деталі стосовно їхніх симптомів: чи трапляються в них гарячі припливи, чи обвуглюється або димить шкіра.

— Аж ніяк! — відказала Рене. — Ми напрацювали техніку заспокоєння інфекції: щоденні співи. Це втримує нас від критичного стану. Спору можна втримати під контролем, підійде майже будь-яке групове заняття, яке принесе вам задоволення. Це пов’язано з гормоном, який виробляє мозок. Окситоцин, розумієте? Сестра Гарпер може ліпше це розтлумачити.

Однак сестрі Гарпер нічого пояснювати не довелося. Вів’єн усміхнулася.

— Наскільки мені відомо, групові терапії популярні серед острів’ян і досі лишаються найефективнішими засобом лікування. Після сніданку вони влаштовують собі дискотеку вісімдесятих. «Тото», «Голл & Оутс»[181].

— У такому разі, — сказав Пожежник, — я волів би згоріти живцем.

Гарпер багато розпитували про майбутнє маля. Всі жінки були у захваті; товстенька стара пані, яка робила їхні знімки, розповіла в усіх подробицях про свою першу онуку, маленьку Келлі, яка народилася три тижні тому, і коли дівчинка плакала, то нагадувала овечку.

— Бее! Бее! — бекала старенька, заливаючись сміхом.

Але щойно Гарпер заїкнулася про надію обговорити з кимось можливе всиновлення дитини, якщо вона виявиться здоровою, новоспечена бабуся, наче злегка стривожившись, завовтузилася з камерою.

— Чортова штуковина! — і на цих словах жінка пішла геть.

Далі за столиком розгорнутою лежала «Портативна мама», яку оглядали на наявність зброї. Огляд здійснювала худа, незворушна жінка з гострим, вузьким обличчям, не промовляючи жодного слова. Ще одна жіночка видала їм по синій теці. Всередині кожної лежав скріплений степлером пакет паперів. На документі з тридцяти ксерокопій був заголовок «Острів Вільного Вовка: вказівки щодо здоров’я та безпеки». Видавцем цього посібника був ЦКЗ.

У кожній папці також містився перелік помешкань. Гарпер, Джонові та дітям пропонували котедж із двома спальнями та вбиральнями за адресою Лонґбей-Роуд, 3. На заплямованому чорно-білому знімку було зображено невеличкий білий котедж і всипаний опалим листям задвірок з дитячим майданчиком. Рене пропонували спальню за адресою Лонґбей, 18 — «Нічліг і сніданок у Лонґбей», своєрідний гуртожиток, де розмістилося ще з півдюжини людей. На кількох кольорових знімках острів показали з повітря, в осінній день. Дерева зодягнуті у звичні осінні шати: відтінки іржавого жовтогарячого та маслянисто жовтих кольорів. На мапі міста було позначено клініку, громадські теплиці, міську бібліотеку, колишній універмаг,