Пожежник - Джо Хілл

У кінці ряду столів усміхнена бабуся-азіатка накладала рагу в паперові миски й наповнювала паперові горнятка молоком. Їхню компанію скерували сісти й відпочити на навалених скиртах сіна біля входу до шатра. Гарпер шматок до рота не ліз. На той момент, коли вони вже впоралися з оформленням, у неї почалися перейми — напрочуд сильні, — а в шлунку жахливо млоїло. Вона сиділа скраєчку на одній зі скирт, стискаючи обома руками живіт та скривившись у гримасі болю. Її слабкість наполохала Джона: він також полишив їжу і сів біля неї, круговими рухами масажуючи спину.

— Я тебе ще такою не бачив, — зізнався він. — Може, це вже пологи почалися?

Живіт Гарпер звело, вона нещасно проскімлила, а тоді захитала головою.

— Джоне, поїж хоч трохи. Тобі треба набиратися сил.

— Може, за хвилину, Гарп, — відповів він, але так і не підвівся. Нік приніс йому каву з цукром та вершками.

Вони сиділи на скиртах, трохи осторонь від світла. Джон погладжував Гарпер спину, а вона чекала, поки нарешті минуть перейми. Врешті так і сталось, але хворобливе гидке відчуття всередині лишилося. Клуби мазкого чорного диму повалили від судна, і щойно Гарпер вчула той сморід, то ледве втрималася, щоб не виблювати.

Перед відправленням жінка на ім’я Вів’єн наблизилася до них знову, тримаючи в руках маленьку взуттєву коробку. Вона піднесла її до Ніка і простягнула йому, а тоді заговорила до Пожежника, щоб він міг перекласти все хлопчику.

— Це всі епізоди «Доктора Хто», які я тільки маю, — пояснила Вів’єн. — Три місяці тому на острів вирушив один хлопчина. Він хіба на кілька років старший за Ніка, йому десь чотирнадцять, і я чула, що він поціновувач наукової фантастики. Я йому обіцяла передати свою колекцію, щоб йому було що дивитися. Можете сказати Нікові, аби передав це Джареду Моррісу? І ще, скажіть йому, будь ласка, що він теж може їх дивитися. Гадаю, Джаред буде не проти. А ще Джаред був би радий мати кмітливого друга, який навчить його мови жестів.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — відповів Джон Руквуд, а тоді пояснив усе Нікові, який поважно взяв взуттєву коробку, повну DVD-дисків.

Коли Вів’єн підвелася, її очі блищали, повні сліз.

— Люди. Я навіть уявити не можу, через що ви пройшли. Я щоночі молюся, щоб ви знайшли зцілення. Багато хто з нас молиться. Одного дня ви всі повернетеся, живі й здорові, і розповісте стільки історій, що й подумати годі.

— Дякуємо за все, що ви для нас зробили, — насилу вимовила Гарпер.

— Аби тільки я могла зробити більше, — сказала Вів’єн. — Рагу з індички і старенькі Ді-Ві-Ді для людей, які пройшли крізь пекло.

— За моїми стандартами, рагу з індички і старі епізоди «Доктора Хто» — це майже райське блаженство, — відповіла Рене.

Вів’єн кивнула. Говорити вона не могла, ледве даючи раду напливу емоцій. Жінка притисла кінчики пальців у рукавицях до лицьового щитка і відпустила їм повітряний цілунок. А тоді простягнула руку, торкаючись Нікової щоки.

— Перекажи Джаредові, що тітка любить його.

Вів’єн здійняла руку, востаннє змахнувши на прощання, а тоді розвернулася, зморгуючи сльози.

— Тобі сподобалося рагу? — запитала Рене в Еллі.

Дівчина спантеличено глипнула на неї.

— Нормальне. Ми вже можемо рушати?

— Так! — відгукнувся Джим. — Нумо. Ваша яхта чекає, панове.

32

Судно поволі виходило з затоки, віддаючись на поталу вируючим хвилям. Не встигли ще вогні шатра зникнути з-перед очей, як Гарпер перехилилася через борт і виблювала. Джон гладив її шию, поки вона хапала повітря, спльовуючи.

— Хочеш трохи моєї кави? — запитав він. — Ще половина лишилася. Переб’є присмак у роті.

Гарпер захитала головою. Джон вихлюпнув рештки кави за борт, а тоді пожбурив і стаканчик.

— Таке собі пійло, — підсумував він.

Судно було брудним; на палубі хлюпала каламутна вода, сягаючи до чверті дюйма заввишки. Ззаду капітанської рубки стирчала вихлопна труба, і пориви вітру гнали до них, на корму, дим, що з неї чадів. Вони всі попритулялися до оббитих бокових сидінь, зіщулившись у жовтогарячих рятувальних жилетах. Жилет Ніка був таким великим, що хлопчик майже весь у ньому потонув: видно було тільки голову малого, яка визирала з-за коміра, і п’яти, що витикалися знизу.

— Це дощ мрячить? — запитала Гарпер. Холодні солонуваті бризки крапали на них згори.

— Я думаю, це від брижів, — пояснив Джон.

— Тепер я точно знаю, що терпіти не можу відкритий океан, — сказала Гарпер.

Судно знову наскочило на хвилю, і Гарпер знудило: вона вкотре виблювала у кільватер.

У капітанській рубці стояло троє чоловіків, усі вдягнуті в біозахисні костюми: Джим, один зі стрільців пропускного пункту, і хтось, кому довірили стояти за стерном. Гарпер припускала, що то капітан. Знайомити їх не стали.

— Ти сказав їм, що ми одружені, — витираючи губи, промовила Гарпер, щойно їй полегшало. — Я тут поміркувала про це. Пригадуєш, ти казав, що пожежник має право надавати розлучення? Як щодо шлюбів?

— Розповім тобі таємницю: я не справжній пожежник. Але той, хто стернує, — справжній капітан. А вони можуть одружувати людей, — він глянув на неї так, наче його раптово осяяло. — Міс Гарпер Вілловз! Здається, я мушу вас про дещо запитати.

— Ні, — відповіла вона. — Ні, прошу. Не треба. Я просто пожартувала, Джоне.

Його голова понуро похилилася, а вираз обличчя вмить спохмурнів.

— Але лише тому, що це може призвести до поцілунків. А зараз я не можу, бо це було б гидко. Через смак блювоти у роті.

Хоча біль у хворому шлунку вже стих і вона почувалася краще — чи принаймні почуватиметься, якщо кляті перейми не почнуться знову.

Обличчя Джона знову засяяло. Вона взяла його за вологу холодну долоню і стиснула її — усмішка Пожежника розтягнулася від вуха до вуха.

Хвилі вдаряли об судно, і крижані бризки захлюпували через поруччя на корму.

— Боже, бережи дощовики, — сказала Гарпер, коли вони наскочили на чергову хвилю. — Це просто жах.

— А Ніку он усе одно, — Джон штурхнув її ліктем. — Клянуся, він вирубався ще до того, як ми відшвартувалися.

— Він находився досхочу, — погодилася Гарпер.

Катер гойдався; Гарпер вдивлялася у мряку, силкуючись розгледіти маяк, який бачила раніше. Але вони вже далеченько відпливли.

Джон позіхнув, затуляючи рота рукою.

— Може, і собі подрімати на кілька хвилин.

— І ти зможеш тут заснути?

— Не знаю, — відповів він. — Рене он вдалося.

Гарпер зиркнула на інший бік корми. Нік спав, припавши щокою Рене до грудей. Жінка теж спала, схилившись підборіддям малому на голову. Еллі лишалася бадьорою, стискаючи обома руками краї рятувального жилета і злісно