Пожежник - Джо Хілл

Нік порозв’язував канати, які фіксували Джона на полозі, і допоміг йому підвестися. Еллі підтримувала Пожежника, поки він пробував костур однією рукою. Він примірявся, кульгаючи по колу. Саме тоді Гарпер помітила, що Рене на очі навернулися сльози.

— Стільки ласки, — промовила Рене. — Стільки людей турбуються про нас. Вони анічогісінько про нас не знають, лише бачать, що нам скрутно. Якось я читала роман Кормака Маккарті, про кінець світу. Там люди полювали на собак, одне на одного, підсмажували немовлят, словом — суцільний жах. Але доброта, вона як хліб для душі. Заповнює порожнечу, яка сидить всередині нас.

— Або вони просто хочуть, щоб ми чимшвидше забралися, — сказала Еллі. — Що скоріше ми це зробимо, то безпечніше їм буде.

— Важко розгледіти злий помисел у всій тій їжі, що вони лишали для нас. Суп, глеки з молоком. Я просто навіть уявити собі не можу якогось лихого наміру в тому, щоб забезпечувати нас нескінченим запасом провізії.

— Ага, Гензель і Ґретель теж не могли, — докинув Пожежник. — То як, кульгаємо далі? Гадаю, що час мені уже розім’яти здорову ногу.

30

Вистачило Джона всього на п’ять хвилин: по тому він усівся на узбіччі відхекуватися, зблідлий та спітнілий, здригаючись усім тілом. Він неохоче погодився знову влягтися на ноші. Мову йому, здавалося, відібрало — на кожен бугорець, що траплявся дорогою, він лише мовчки зціплював зуби.

Вранці наступного дня Пожежник прошкандибав самотужки вже цілих півгодини, а тоді ще двадцять хвилин — увечері. Ще за день йому стало навіть краще, і він самостійно йшов майже весь ранок.

На четвертий день відтоді, як вони знайшли костур, він самостійно прокульгав від сніданку й до самого обіду, спинившись відпочити лише тому, що Гарпер наполягла. Обід складався з м’якеньких шоколадних кексів і сендвічів з болонською ковбасою, загорнутих у вощений папір. Хтось лишив харч у пластиковому пакеті, повісивши його на поштову скриньку, що стирчала на початку гравійної під’їзної доріжки. Гарпер розгорнула один із сендвічів і принюхалася. Від нього віяло ледь відчутним ароматом зіпсутості, наче від пітних кросівок.

Для початку вони вирішили обмежитися кексами. Утім, пакет Гарпер забрала з собою, і пізніше, десь по обіді, мимоволі стала нишпорити в ньому, шукаючи сендвіча.

— Сподіваюся, тобі потім не буде зле, — зауважила Рене. — Ти вже аж на дев’ятому місяці.

— Дев’ять місяців плюс тиждень. Тому я і їм, — пояснила Гарпер. — Нічого не можу з собою вдіяти.

Утім, відкусивши втретє, вона розкуштувала сендвіч як слід, переконавшись, що він таки зіпсувався. Спершу Гарпер не звернула уваги на слизькість ковбаси, а ще — на невиразний кислуватий присмак, від якого в голові зринали думки про сепсис. Вона виплюнула все з рота, а тоді викинула й решту сендвіча в траву, відчуваючи огиду, що межувала з жахом.

Вона винувато злизувала жовту гірчицю з пальців, коли Пожежник промовив до них:

— Стривайте.

Вона підвела голову, щоб подивитися, що так сполохало Джона, і побачила кілька джипів, припаркованих ніс у ніс, тим самим перекриваючи обидві смуги шосе. На дорозі стояли двоє чоловіків у жовтих гумових комбінезонах та жовтих масках з чистими лицьовими панелями, жовтих чоботах і жовтих рукавицях. Гарпер пригадала, що такий самий одяг носила в останні тижні свого перебування у Портсмутському шпиталі, працюючи медсестрою. При собі вартові мали автомати. Один з них ступив крок уперед, здійнявши догори долоню. Гарпер не була певна, чи то він вітався, чи то наказував їм спинитися.

Еллі зупинилася, взяла Ніка за руку і стисла її, даючи братові зрозуміти, що мусить спинитися. Рене рушила далі, не збавляючи ходу.

— Ти справді гадаєш, що нам слід отак віддатися їм на милість? — запитала дівчина.

— Ох, Еллі, ми це вже багато днів тому зробили, — мовила Рене, озирнувшись до Еллі.

Третій чоловік сидів у джипі. Він теж був зодягнутий у жовте, хоча каптур комбінезона зняв: зі свого місця Гарпер могла розгледіти його сиву голову й велике кутасте обличчя. Чоловік зіперся коліном на кермо, розгорнувши на колінах тоненьку книжку в паперовій обкладинці. Скидалося на те, що він розгадує кросворд.

— П’ятеро на дорозі, Джиме, — промовив один з озброєних вартових. Крізь маску його голос лунав ледь розбірливо.

Джим відірвав погляд від книжки й поволі роззирнувся. Чоловік мав великого кумедного дзьобатого носа, світлі каламутні очі й густі брови. Він полишив кросворд і вистрибнув з машини. Протискаючись між озброєними чоловіками, чоловік простягнув руку до цівки одного з автоматів і скерував її додолу. Гарпер цей жест видався обнадійливим.

— Ласкаво просимо на Мачіаз! — вигукнув Джим, усе повільніше ступаючи до них. — Далеченька у вас видалася прогулянка. Дороті з Тото навіть і близько стільки подорожувати не випало.

— А ви нас до країни Оз збираєтеся забрати? — запитала Рене Ґілмонтон.

— Ну, Смарагдовим містом я б це не назвав, — відказав Джим. — Але на острові принаймні є гаряча вода і світло.

Погляд чоловіка ковзнув животом Гарпер, і на хвилю його усмішка зів’яла, поступившись задумливому і трохи тужливому виразу.

— А ще лікарі. Хоча професор Г’юстон, їхній провідний дослідник, загинув у великій пожежі ще минулого січня.

— Великій пожежі? — перепитала Рене. — Це означає те, про що я думаю?

— Боюсь, ліків немає, — відповів Джим. — На нашому шляху випала не одна перепона. Враховуючи одну невдачу, яка, ну, була неабияким жахіттям. Брехати я не стану. Ціла контрольна група з тридцяти інфікованих, на яких тестували один препарат, загинула у вогні. Вони всі спалахнули одне по одному, за кілька годин нікого з них не стало. Пожежа вийшла з-під контролю, поглинувши центральну медичну установу, проте вцілілі співробітники об’єкту поновили роботу у фермерському будинку. Але не хвилюйтеся. Ми повідомили, що одна з вас вагітна і вже от-от має розродитися. Коли ви очікуєте дитя?

— За моїми підрахунками, я вже кілька днів переносила, — відповіла Гарпер.

Джим скрушно захитав головою.

— Що ж, принаймні вам не довелося народжувати в дорозі. Медперсонал на острові в курсі. Вони вже й ліжко для вас підготували.

Сила, з якою на Гарпер накотило полегшення, здивувала її саму. На мить у неї навіть задрижали ноги. Якийсь непоясненний біль у м’язах, та чіпка напруга, що місяцями душила її, розчинилася... нарешті у грудях їй відлягло.

— Якщо вирушимо вже, то будемо на місці до півночі, — мовив Джим. — Туди три години дороги човном, та перш ніж відбути, ви мусите пройти всі