Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

– Що ж, – сказав він нарешті, – ходімо, mon ami.

– Ви вже закінчили?

– Поки що так. Пройдетеся зі мною до села?

– Із задоволенням.

Він підняв свою валізу, і ми вийшли через скляні двері вітальні. Синтія Мердок саме заходила, і Пуаро відійшов убік, щоб пропустити її.

– Вибачте, мадемуазель, можна вас на хвилинку?

– Так? – Вона запитально глянула на нього.

– Ви колись готували ліки для місіс Інґлторп?

Її обличчя злегка порожевіло.

– Ні, – відповіла вона трохи вимушено.

– Тільки її таблетки?

Синтія ще більше порум’яніла й сказала:

– О так. Одного разу я зробила їй трохи снодійних таблеток.

– Оцих?

Пуаро витягнув порожню коробку з-під таблеток.

Вона кивнула.

– Можете сказати, що то було? Сульфонал? Веронал?

– Ні, таблетки броміду.

– О! Спасибі, мадемуазель. Гарного дня.

Ми швидко рушили з будинку, і я час від часу поглядав на супутника. Я часто помічав: якщо він був чимось стурбований, його очі ставали зелені, як у кішки. Тепер вони сяяли, як смарагди.

– Друже мій, – нарешті сказав він, – у мене є ідея. Дуже дивна і, мабуть, цілком неможлива. Та все ж вона годиться.

Я знизав плечима. Особисто я думав, що Пуаро надає надто багато значення цим фантастичним ідеям. У цій справі, достеменно, правда була досить однозначна й очевидна.

– То от як пояснити пусту етикетку на коробці, – сказав я. – Як ви сказали, дуже просто. Дивно, що я сам не додумався.

Пуаро, здавалося, не слухав мене.

– Вони зробили ще одне відкриття, là-bas [16], – зауважив він, указуючи своїм великим пальцем через плече, на Стайлз. – Містер Веллз розповів мені, коли ми спускалися сходами.

– Яке саме?

– Під замком у письмовому столі в будуарі знайшли заповіт місіс Інґлторп, складений ще до її шлюбу, в якому вона залишає свої гроші Альфреду Інґлторпу. Напевне, його склали тоді, коли вони заручилися. Містер Веллз був досить здивований, та й Джон Кавендіш теж. Заповіт було написано на одному з тих готових бланків і підписано двома служницями-свідками, але не Доркас.

– Містер Інґлторп знав про нього?

– Каже, що ні.

– Я б йому не надто довіряв, – сказав я скептично. – Усі ці заповіти трохи все ускладнюють. Слухайте, а як ті слова, нашкрябані на конверті, наштовхнули вас на думку, що вчора після обіду складено заповіт?

Пуаро всміхнувся.

– Mon ami, чи не траплялося вам при написанні листа забути, як пишеться слово?

– Так, часто. Гадаю, таке буває з кожним.

– Саме так. А хіба ви в таких випадках не намагаєтеся написати слово кілька разів скраю на промокальному папері чи на використаному листку, щоб побачити, чи правильно на вигляд? От саме це й зробила місіс Інґлторп. Можна побачити, що спочатку слово «володію» написано з двома «л», а потім правильно – з однією. Щоб упевнитися, вона спробувала написати це слово в реченні, тобто: «Я володію». І що це дало мені? Я дізнався, що після обіду місіс Інґлторп писала слово «володію», а оскільки я чудово пам’ятав про папірець із каміна, мені спало на думку, що то, імовірно, був заповіт – такий документ майже напевно містить це слово. Це припущення підтверджувалося ще одним фактом. У загальному безладі того ранку будуар не підмітали, і біля письмового столу я знайшов сліди бруду та землі. Кілька днів погода була чудова, та й звичайні черевики не нанесли б стільки бруду.

Я підійшов до вікна й відразу ж побачив, що на клумбах нещодавно посадили бегонії. Земля там була така ж, як на підлозі в будуарі, а від вас я дізнався, що бегонії посадили вчора після обіду. Тепер я був упевнений, що один чи, можливо, обидва садівники – тому що на клумбі були відбитки двох пар слідів – заходили до будуара, адже, якби місіс Інґлторп просто хотіла поговорити з ними, цілком імовірно, що вона підійшла б до вікна й тоді вони б узагалі не заходили в кімнату. Тоді я став цілком певен, що вона склала новий заповіт і покликала двох садівників засвідчити її підпис. Події довели, що моє припущення було правильним.

– Дуже кмітливо, – не втримався я. – Мушу зізнатися, що висновки, які я зробив із тих нашкрябаних слів, були помилкові.

Він усміхнувся.

– Ви дали забагато волі своїй фантазії. Уява – хороший слуга, але поганий господар. Найпростіше пояснення зазвичай правильне.

– І ще одне: як ви дізналися, що ключ від бювара було втрачено?

– Я не знав. Це була здогадка, яка виявилася правдою. Ви помітили, що на голівці ключа був шматок закрученого дроту? Я відразу ж подумав, що він, мабуть, злетів із послабленого кільця з в’язки ключів. Якби його загубила та знову знайшла місіс Інґлторп, вона негайно повернула б ключ до загальної в’язки, але там я знайшов явно дублікат ключа – дуже новий і блискучий. Це навело мене на думку, що хтось інший вставив оригінальний ключ у бювар.

– Так, – сказав я, – безсумнівно, це Альфред Інґлторп.

Пуаро зацікавлено подивився на мене:

– Ви так упевнені в його провині?

– Так, звичайно. Кожна нова деталь, здається, доводить це все чіткіше.

– Навпаки, – спокійно сказав Пуаро. – Існує кілька фактів на його користь.

– О, та невже!

– Так.

– Я бачу тільки один.

– І який?

– Що вчора ввечері його не було вдома.

– Невдала спроба, як кажете ви, англійці! Ви вибрали той факт, що, гадаю, свідчить проти нього.

– Як це?

– Тому що, якби містер Інґлторп знав, що його дружину отруять того вечора, він, безумовно, облаштував би все так, щоб не ночувати вдома. Його виправдання явно надумане. Це дає нам два варіанти: або він точно знав, що станеться ввечері, або мав особисту причину бути відсутнім.

– І що за причина? – скептично запитав я.

Пуаро знизав плечима.

– Звідки мені знати? Безсумнівно, причина ганебна. Я б сказав, що містер Інґлторп – ще той пройдисвіт, але це необов’язково робить його вбивцею.

Непереконаний, я похитав головою.

– Ви не погоджуєтеся зі мною, так? – запитав Пуаро. – Що ж, облишмо це. Час покаже, хто з нас має рацію. Тепер звернімо увагу на інші аспекти справи. Можете прокоментувати те, що всі двері спальні були замкнуті на засув зсередини?

– Ну… – почав я. – Треба поглянути на це логічно.

– Правильно.

– Я б сказав так: двері були замкнені – ми бачили це на власні очі, – але свічковий віск на підлозі та знищений заповіт доводять, що вночі в кімнаті хтось був. Ви поки що згодні?

– Абсолютно. Спостережливо підмічено.