Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

– Він так вважає? Справді? Дуже цікаво, дуже цікаво, – тихо пробурмотів Пуаро. – А місіс Кавендіш?

Невелика тінь майнула обличчям Джона.

– Поняття не маю, що про це думає моя дружина.

Відповідь спричинила миттєву напруженість. Джон перервав цю ніякову тишу, запитавши з деяким зусиллям:

– Я вже казав, що містер Інґлторп повернувся?

Пуаро опустив голову.

– Ситуація дуже незручна для всіх нас. Звісно, треба ставитися до нього як завжди – але, трясця його матері, просто кишки перевертаються, коли сидиш за одним столом із можливим убивцею!

Пуаро співчутливо кивнув.

– Я вас повністю розумію. Для вас ця ситуація справді важка, містере Кавендіш. Можна запитати вас? Містер Інґлторп пояснив те, що не повернуся додому минулого вечора, відсутністю ключа від дверей. Це так?

– Так.

– І ви впевнені, що він справді забув його, що, зрештою, він не брав його із собою?

– Поняття не маю. Я не перевіряв. Ми завжди тримаємо його в шухлядці в передпокої. Піду гляну, чи він там.

Пуаро стримав його жестом, ледь помітно усміхнувшись.

– Ні, ні, містере Кавендіш, уже надто пізно. Упевнений, що ви знайдете його там. Якщо містер Інґлторп таки взяв його, він мав достатньо часу, щоб покласти ключ на місце.

– Але ви думаєте…

– Я нічого не думаю. Та якби хтось випадково бачив ключ зранку до повернення містера Інґлторпа, це було б цінним свідченням на його користь. От і все.

Джон, здавалося, розгубився.

– Не хвилюйтеся, – приязно промовив Пуаро. – Запевняю, вам не потрібно турбуватися. І оскільки ви так люб’язно запросили нас, то ходімо снідати.

Усі зібралися в їдальні. За таких обставин ми, природно, не були веселим товариством. Наслідком шоку завжди є напруженість, і, гадаю, усі ми це відчували. Етикет і хороше виховання, звісно, вимагали, щоб наші манери були такими, як завжди, та все ж я не міг не запитати себе, чи справді цей самоконтроль важко їм давався. Ні почервонілих очей, ні ознак скорботи, затамованої в душі, не було. Я утвердився в думці, що найбільше ця трагедія вразила Доркас.

Краще омину Альфреда Інґлторпа, який грав роль скорботного вдівця так, що мене нудило від його лукавості. Цікаво, він знав, що ми його підозрюємо? Звичайно, чоловік не міг не розуміти цього, як би ми не приховували. Чи проймався він страхом, чи був упевнений, що його злочин залишиться безкарним? Звісно, підозріливість, що відчувалася в повітрі, мала б попередити його, що за ним стежать.

Однак чи всі підозрювали його? Як щодо місіс Кавендіш? Я спостерігав, як вона сиділа на чолі стола, вишукана, стримана, загадкова. У світло-сірій сукні з білими рюшами довкола зап’ясть, що спадали на її ніжні руки, жінка мала прекрасний вигляд. Проте, коли вона хотіла, її обличчя ставало незворушним, як у сфінкса. Вона мовчала, майже не розтуляла рота, і все-таки якимось дивним чином я відчував, як сила її особистості домінувала над усіма нами.

А маленька Синтія? Вона мала підозри? Здавалося, дівчина дуже втомлена й ослабла. Важкість та слабкість були настільки очевидні, що, коли я запитав, чи їй погано, вона не приховувала свого стану:

– Так, мені страшенно болить голова.

– Ще кави, мадемуазель? – запитав турботливо Пуаро. – Це вас оживить. Кава незамінна в mal de tête [8].

Він схопився й узяв її чашку.

– Без цукру, – сказала Синтія, побачивши, як Пуаро потягнувся за щипцями для цукру.

– Без цукру? Ви відмовилися від цукру на час війни?

– Ні, я завжди п’ю каву без цукру.

– Sacré! [9] – пробурмотів до себе Пуаро, принісши їй наповнену чашку.

Його почув тільки я і, зацікавлено глянувши на обличчя маленького чоловічка, побачив на ньому ледь стримуване збудження, а очі стали такі ж зелені, як у кота. Він побачив або почув те, що дуже схвилювало його, але що? Тугодумом я себе не вважаю, та мушу визнати, що нічого незвичного не привернуло моєї уваги.

Наступної миті двері відчинилися і з’явилася Доркас.

– До вас прийшов містер Веллз, сер, – сказала вона Джонові.

Я згадав, що так звали того адвоката, якому місіс Інґлторп писала ввечері перед трагедією.

Джон негайно підвівся:

– Проведіть його до мене в кабінет.

Тоді звернувся до нас:

– Це адвокат моєї матері, – пояснив він і тихішим тоном додав: – Він також і коронер,[10] розумієте. Можливо, захочете пройти зі мною?

Ми погодилися й попрямували за ним. Джон швидко йшов попереду, і, скориставшись нагодою, я прошепотів Пуаро:

– Тож буде розслідування причин смерті?

Пуаро неуважно кивнув. Здавалося, він настільки занурився в роздуми, що в мені знову прокинулася цікавість.

– У чому річ? Ви не звертаєте уваги на те, що я говорю.

– Правду кажете, любий друже. Я дуже стурбований.

– Чому?

– Тому що мадемуазель Синтія п’є каву без цукру.

– Що? Ви жартуєте, так?

– Ні, я зовсім не жартую. Є щось, чого я не можу зрозуміти. Мій інстинкт не обманув мене.

– Який інстинкт?

– Інстинкт, що змусив мене перевірити кавові чашки. Chut! [11] А тепер тихо!

Ми увійшли за Джоном у кабінет, і він зачинив за нами двері.

Містер Веллз був приємним чоловіком середнього віку з проникливим поглядом і типовою для юриста гримасою. Джон представив нас і пояснив причину нашої присутності.

– Розумієте, Веллзе, – додав він, – усе це повністю конфіденційно. Ми й досі сподіваємося, що потреби в розслідуванні не виникне.

– Так, так, – утішливо мовив Веллз. – Якби-то можна було обійтися без болю та розголосу встановлення причин смерті, але, звісно, цього не уникнути, якщо лікарське свідоцтво про смерть відсутнє.

– Так, я розумію.

– Розумна людина, той Бауерстайн. Знаний авторитет у токсикології, якщо не помиляюсь.

– Це правда. – Джон відповів із певним напруженням у голосі, а тоді недбало додав: – Нам доведеться свідчити? Тобто всім нам?

– Вам, звісно, і… містеру… Інґлторпу.

Настала невелика заминка перед тим, як адвокат продовжив говорити своїм заспокійливим тоном:

– Будь-які інші докази будуть лише підтвердженнями, це проста формальність.

– Ясно.

Вираз полегшення майнув обличчям Джона. Це здивувало мене, тому що причин для такого я не помітив.

– Якщо ви не проти, – продовжував містер Веллз, – я подумав про п’ятницю. Буде достатньо часу для медичного звіту. Розтин проведуть сьогодні ввечері, правда?

– Так.

– То моя пропозиція вас влаштовує?

– Повністю.

– Не потрібно казати вам, містере Кавендіш, як я засмучений цим трагічним випадком.

– Не могли б ви допомогти нам розібратися з ним, мсьє? – втрутився Пуаро вперше, відколи ми увійшли в кімнату.

– Я?

– Так. Ми дізналися, що вчора ввечері місіс Інґлторп написала вам. Ви,