Всього одна ніч, щоб отримати щастя... - Крістіна Жиглата

Вероніка.

Через п'ять хвилин, коли я вже була готова і вийшла знову до Влада, то почула уривки його вказівок, які він давав телефоном, про те, щоби забрали трьох чоловіків за порушення громадського правопорядку та опір правоохоронним органам. Після чого називає адресу моєї вулиці, будинок, квартиру, а потім повертається до мене обличчям та дарує легку посмішку. Заспокійливу.

- Ніч у каталажці їм не завадить, - пояснює він. - А як тільки ти напишеш на свого колишнього чоловіка заяву, він сяде надовго. Я тобі обіцяю!

Валерка лежав на підлозі непритомний, з наручниками на руках, а Віталік у тій самій позі, після того як вирубився від удару Влада.

- Мені б вистачило, якби він залишив мене і Макара в спокої, - розгублено говорю я, оглядаючи чоловіків на підлозі.

Так не звично, коли хтось за мене заступається.

Влад якось невдоволено підтискає губи на таку мою відповідь, а потім відповідає:

– Поговоримо про це завтра. Ти втомилася. Можливо, налякана.

І я киваю, справді, насилу усвідомлюючи те, що відбувається.

Невже я йду від чоловіка?!! І як він відреагує на це завтра? Чи не буде гірше? А раптом Влад передумає мене захищати? Для чого йому ці проблеми!

Єгор мене вб'є!

Мені було складно з цим упоратися, прийняти, переступити! Адже, стільки років, я жила в тиранії, жорстокості та страху! А зараз, ніби клітку відчинили, погладили по пір'їнках і сказали: «лети»!

Було страшно довіритися, по суті, не знайомій мені людині, але так як я це вже почала, відступати пізно. Хоча сумнівів було багато!

Все якось дуже швидко та несподівано!

- Ти як? - наближаючись впритул, питає Влад, ніби розуміючи мій стан.

- Страшно, - зізнаюся, не відриваючи від нього погляду. - Як крізь прірву, із заплющеними очима, - шепочу, а на очах навертаються сльози.

Влад повільно піднімає свою величезну долоню, обережно торкається моєї щоки, а мене вже це заспокоює.

- Я проведу тебе через цю прірву ... міцно утримуючи за руку, - тихо говорить він і моє серце прискорює ритм. – А потім… на тому боці, де ти будеш поряд зі мною, я зроблю все, щоб ти ніколи не пошкодувала, що так сліпо довірилася мені!

Він усе розумів! Моє почуття. Сумніви. Переживання. І коли говорив ці слова, бив прямо в ціль!

Ми погано знаємо один одного, мало спілкувалися, але він бачить мене ніби наскрізь, повністю усвідомлюючи мій стан.

- Дякую, - шепочу я, і він якось полегшено видихає. Проводить великим пальцем по моїм губам, але не цілує, хоча бачу, що хоче. Після чого, просто притискає до своїх грудей, знову обдаровуючи мене частинкою своєї впевненості та сміливості.

- Поїхали? - за кілька секунд питає, і я киваю. Хоча так не хотілося залишати затишне, тепле містечко в його руках.

Влад проходить у кімнату Макара, дбайливо бере його на руки, обмотавши в ковдру, і ми йдемо. А я навіть не озираюся. Нема чого. Це не мій дім. Не моя фортеця, де я могла б почуватися захищеною, у спокої та затишку. Адже я ніколи не була тут щасливою. Жодного дня, години, хвилинки! На жаль, я повністю це усвідомила тільки зараз, коли скуштувала трохи свободи та необхідного тепла.

Ми сідаємо в машину Влада, яка стояла біля нашого під'їзду, і їдемо геть. Півгодини, і вже у нього в квартирі.

Влад влаштовує Макара в спальні по сусідству зі своєю кімнатою, на велике ліжко, залишає включеним нічник і прочиняє двері.

Така турбота, з теплотою торкається мого серця. Єгор ніколи не збивав синові подушки, не читав на ніч казку, не хвилювався, чи страшно йому спати із зачиненими дверима і без світла. Про це думала лише я. А тут, чужа людина…і це не гра на публіку. Те, як це робив Влад, не змушувало мене сумніватися в щирості занепокоєння стосовно мого сина.

- Навпроти, є ще одна спальня, а поряд мій кабінет. Ванна та туалет, ти вже знаєш де, а кухню зараз покажу, – каже мені Влад, уводячи мене за собою. - Може, перекусимо щось? – одразу пропонує, і я згідно киваю. Адже так нічого й не поїла вдома.

Влад проводить мене на кухню, сідає на стілець і починає возитися біля плити. Смажить звичайну яєчню з ковбасою, а як на мене, нічого смачнішого в житті не їла. Після чого знову починаю подумки порівнювати його з Єгором, розуміючи, що він ніколи за довгих, вісім років життя, не стояв біля плити, і тим більше, не приносив кави в ліжко, як це зробив Влад, нашого першого ранку.