Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев

прохання Світлани, поїздка на базу відпочинку теж була наслідком її прохання про нічліг — Назаров нічого цього не збирався робити. А коли Мелещук загинула, він навіть не спробував тікати, хоча «Москвич» стояв поряд. Що більше всі його наступні дії — Назаров наполегливо шукав утоплену, спочатку сам стрибнувши у воду, потім з човна, а тоді покірно згодився, щоб повідомили міліцію — свідчили щонайменше про його розкаяння. Були й інші факти, які наводили на думку, що злочин Назаров учинив, будучи в стані сильного збудження. Світлана була неврівноважена й експансивна — про це говорили навіть близькі їй люди; її відносини з Назаровим на той час були такі, що конфлікт міг виникнути через найменшу дрібницю; аж ніяк не сприяли її стриманості й сигарети з домішкою маріхуани, які вона курила.

Одначе й після того, як провели слідчий експеримент, Білякевичу не давала спокою думка, що Назаров і тепер згадав не все і що того нещасливого вечора щось було не так…

— Ми юристи і повинні виходити з фактів, — сказав Онопрієнко. — Різні відчуття, почуття, тим більше такі, що виникають під впливом якихось суб'єктивних факторів, не можна використовувати для доказу чи спростування певної версії.

Він зняв окуляри, довго протирав їх хустинкою, потім відклав убік, запитливо глянув на Білякевича:

— А що, власне, треба ще доводити? Підстав для того, щоб кваліфікувати не за дев'яносто третьою статтею, а за дев'яносто п'ятою,[2] цілком достатньо. Думаю, з цим погодяться і прокурор, і судді. Та й Назаров не заперечуватиме: зважаючи на все, йому можуть дати навіть умовне покарання. — І після короткої паузи запитав: — То як, Вікторе Михайловичу?

— Ви слідчий, вам і вирішувати, — ухилився од відповіді Білякевич.

— І ви погодитеся з будь-яким моїм вирішенням? — недовірливо усміхнувся Онопрієнко.

— Не з будь-яким, ясна річ. Але ж будь-якого вирішення тут і не може бути. Адже ви, Юхиме Євгеновичу, так само, як і я, не вважаєте, що справу цю вже закінчено.

— Не вважаю, це правда, — зітхнув Онопрієнко, — Треба заново допитати Ігоря Кузему, Надію Мелещук-Кравець, лікаря Зенкевич.

— Я не про те! — скривився Білякевич. — Чому, зрештою, ми не скажемо прямо про головне, що бентежить нас, про що сказала молодший лейтенант Юрко?

— Сказати можна, а де взяти докази? Дуже трудно довести те, що ми, Вікторе Михайловичу, інтуїтивно відчували останнім часом, про що думаємо й зараз: Назаров не вбивав. Ніяк не вбивав! Юрко теж відчула це. А докази?

Білякевич пильно глянув на Онопрієнка.

— Можна знайти і докази, — впевнено мовив після паузи. — Можна, якщо ми відповімо на інше питання: хто ж тоді вбив Світлану Мелещук?..

ЧАСТИНА ДРУГА
МЕТА, ЯКА НЕ ВИПРАВДАЛА ЗАСОБІВ

Хто без посланого Музами натхнення

підходить до порога творчості, будучи певен,

що тільки завдяки спритності стане путнім

поетом, той немічний.

Платон

Душа і поведінка людини, котра вдається до будь-яких засобів, — потворні.

Огюст Роден

Щоб припущення могло стати версією, тим більше версією, відмінною від іншої, вже прийнятої, усталеної, треба мати хоча б один беззаперечний факт.

Нову версію вбивства Світлани Мелещук можна було б прийняти, якби вдалося встановити, що ввечері 19 серпня після 22-ї години на березі Лісового озера був іще хтось, окрім Назарова та Світлани. Одначе в матеріалах слідчої справи не було й натяку на якогось третього учасника подій.

Деякі надії Білякевич та Онопрієнко покладали на повторний допит дванадцятилітнього онука сторожа Куземи — Ігоря. Із запису в протоколі можна зробити висновок, що перед тим, як пролунали крики, Ігор помітив на протилежному березі світло автомобільних фар. Хлопець саме дивився по телевізору пригодницький фільм, і досить яскраве світло, що впало через розчинене вікно, перешкоджало йому. Слідчий Вигула відзначив тільки, що це було під час демонстрування пригодницького фільму. Згодом, певно, зрозумівши свою похибку, він додав до протоколу довідку телестудії про те, що фільм «Подвиг розвідника» демонструвався 19 серпня по другій програмі від 21-ї години 35 хвилин до 23-ї години. Але ця довідка нічого не давала, тим більше тепер, коли час появи на території бази назаровського «Москвича» встановлено досить точно: за 10–20 хвилин до 23-ї години. Тепер усе залежало від того, чи зможе Ігор пригадати, який саме епізод фільму показували на екрані в той час, коли крізь вікно блимнуло світло.

На цей раз допит провадили, дотримуючись усіх вимог процесуального закону — в присутності досвідченого педагога і матері неповнолітнього свідка. Одначе в їхній допомозі не було потреби. Кмітливий хлопчак, не задумуючись, відповів на запитання, яке цікавило слідчого: світло — мабуть, з автомобіля на протилежному березі — вдарило саме в ту мить, коли басмач Абдулла вбивав червоноармійця Петю…

— Стривай, стривай, — спинив його Онопрієнко. — Про який фільм ти розповідаєш?

— «Біле сонце пустелі».

— Але ж того вечора ти дивився «Подвиг розвідника». Пригадай краще!

Ігор поблажливо всміхнувся:

— «Подвиг розвідника» показували по другій програмі після програми «Час», а «Біле сонце пустелі» я дивився до того по першій програмі.

— І світло було до того?

— Я ж вам пояснюю, — терпляче, як говорять з нетямущими дітьми, повторив Ігор, — це було тоді, коли басмач Абдулла, надівши жіночий одяг, пробрався у фортецю.

Онопрієнко трохи розгублено подивився на Білякевича: фільм «Біле сонце пустелі» передавали 19 серпня від 19-ї години 30 хвилин до 20-ї години 58 хвилин, а Назаров і Світлана Мелещук у цей час були ще в місті.