Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Я купив у неї кілька батькових малюнків. Андрій Мелещук був досить своєрідний рисувальник.

Білякевич відзначив поквапливість, з якою Терлецький зробив це признання. І ще подумав, що він готувався до цієї розмови.

— Ви колекціонуєте й малюнки?

— Графіку. Окремі речі. — Він трохи помовчав, немовби щось зважуючи, і додав: — Якщо хочете, можна заїхати до мене, я покажу ті малюнки.

Терлецький явно поспішав виправдатись.

За кілька кварталів до центру Гурний звернув у провулок, зупинив машину біля невеличкого бару, затиснутого між конторою транспортно-експедиційного агентства і продовольчою крамницею. Першим вийшов Кушнір, за ним — дівчата. Кушнір жестом запросив Гурного, той спочатку заперечливо хитнув головою, потім, видно, передумав, теж вийшов з машини, замкнув дверцята.

— Зараз хильне сто п'ятдесят і знову за баранку, а там і дорожня пригода… — докірливо озвався шофер-оперативник, наче Гурний міг почути його.

— Сподіватимемось на краще, — по-філософському мовив Ляшенко, виходячи на тротуар.

«Жигулі» були не з нових, візерунок на шинах уже добряче стерся, на бампері та дверцятах помітно сліди рихтувань, колір свіжий, — видно, машину недавно ремонтували.

Ляшенко вчасно відступив, перейшов на другий бік вулиці — з бару вийшла вся компанія. Капітан чув, як Кушнір сказав:

— Я пройдусь пішки.

Він потис руку Гурному, вклонився дівчатам. Гурний відчинив дверцята машини. Алла Храпаль одразу ж пірнула в них, а Наталя не поспішала. Гурний, уже сидячи за кермом, гукнув її. Наталя хитнула головою:

— Я теж пройдусь. На все добре.

І, повернувшись, швидко, мало не бігом пішла вулицею. Машина рушила вслід за нею. Догнавши Наталю, Гурний зупинився, вискочив на тротуар, схопив дівчину за руку.

— Пусти! — рвонулась Наталя.

Гурний круто повернувся й рушив до машини. Одвіз Аллу додому, потім довгенько кружляв по місту, здається, без якоїсь певної мети. Вже смеркалось, коли він, обігнувши парк Шевченка, під'їхав до Будинку художника, вийшов з машини, штовхнув двері центрального входу.

За якусь хвилину в ті ж двері увійшов Ляшенко.

Терлецький жив на вулиці Листопада у великому особняку, що виднів за густим палісадником і високою чавунною огорожею з масивною хвірткою. Ця хвіртка, як і парадні двері будинку, замикалася на два хитромудрі замки. На вікнах першого поверху були прикріплені датчики охоронної сигналізації.

— Як бачите, мою колекцію охороняє держава, — показуючи на них, сказав Терлецький.

— Позавідомча охорона за договором, — поправив його Білякевич.

— Звісно, я плачу за це, але… — господар усміхнувся, розвів руками — мовляв, усе-таки факт промовляє сам за себе.

В коридорі їх зустрів здоровенний дог, який, певно, мав підстраховувати позавідомчу охорону. Він зло подивився на Білякевича, грізно загарчав.

— Люпа, на місце! — крикнув на собаку Терлецький і одразу ж до сухенької жінки, що вийшла з-за бічних дверей: — Пані Ево, проше забраць пса.

У першій кімнаті — великій, із заґратованими вікнами — стояли вздовж стін засклені стелажі, на яких були статуетки саксонського й китайського фарфору, старовинні келихи, кубки, срібні та бронзові свічники, інкрустовані скриньки, настільні годинники вигадливої форми, письмове приладдя, позолочені божки. Була тут і зброя — майстерно зроблені кинджали, стилети, ножі, дуельні пістолети. Акуратні, написані дрібним, чітким почерком таблички містили вичерпні відомості про кожен експонат. Усе було як у справжньому музеї.

В другій кімнаті висіло кілька картин, гобеленів, але увагу привертав невеликий уступчастий стелаж, на якому були розміщені експонати станкової скульптури в основному з металу. Білякевича зацікавила одна з них, багатофігурна композиція: чотири атланти тримають небозвід, частина якого утворювала чашу. Кожен атлант мав свої, індивідуальні риси: один чомусь усміхався, другий сердився, третій тупо дивився перед собою, лице четвертого було спотворене мукою.

— Подобається? — запитав Терлецький. — А все ж це тільки чавун.

— Хіба матеріал — основне?

— Для деяких цінувальників матеріал має першорядне значення, — невесело всміхнувся господар. — Недавно один такий цінувальник давав мені досить великі гроші за цих атлантів, якщо б я відлив їх із срібла чи в крайньому разі — із бронзи.

— А ви й самі робите скульптури? — здивувався Білякевич.

— Ці атланти — моя робота. Правда, двадцятилітньої давності. Мій батько був відомий у Польщі ювелір. Але не з тих, які лише й знають, що переплавляти обручки, браслети, вставляти камені в сережки. Він був скульптор, карбувальник, гравер. Як бачите, я дечого навчився у нього. Правда, тепер уже рідко цим грішу — руки стали не ті. Та й тут, — він торкнувся грудей, — щось погасло. Художник повинен малювати не тільки те, що бачить перед собою, а й те, що бачить у собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то хай покине живопис… Це не мої слова, це сказав німецький художник минулого століття Фрідріх Кошар. Але стосуються вони і живописців, і скульпторів.

— З металом трудно працювати? — поцікавився Білякевич.

— Марудна робота. Виліпити вдалу модель — це півділа; потім треба виготовити форму, відлити зображення, обробити його, скомпонувати. Часу і сил на це йде не менше, ніж на якусь статую, а реалізувати таку роботу вдається не завжди. Тому творча молодь неохоче береться працювати з металом. От, скажімо, та сама Світлана Мелещук — взяла у мене кілька уроків і покинула, забракло терпіння.

— Вона воліла живопис?

— Вона воліла легкість, — усміхнувся Терлецький і одразу ж додав: — Можливо, тому, що не встигла знайти свого справжнього місця в мистецтві.

— А хто, цікаво, з місцевих скульпторів працює з металом? — запитав Білякевич, обходячи стелаж і оглядаючи круговий горельєф, яким був оздоблений настільний годинник.

Горельєф зображав сцену викрадення дівчат-сабінянок — сюжет, який використовували ще античні скульптори. Робота була чудова, а проте Білякевичу здалося, що автор надто вже підкреслив мотиви жорстокості й насильства. І стиль був явно не античний, наче скульптор працював хоч і майстерно, але якось навмисне недбало, нехтуючи пропорції людських постатей.

— З металом працюють