Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
— Кравець — гарний скульптор? — мовби між іншим, запитав підполковник.
— Технікою володіє непогано. А фантазії малувато. Як тепер кажуть, нема яскраво вираженої творчої індивідуальності.
Білякевич сказав про своє враження від роботи автора горельєфа.
— У Кравця таке є, — згодився Терлецький і додав не без сарказму: — Чимось же треба відрізнятися від колег, привертати до себе увагу. Ця річ мені не дуже подобається, я придбав її для обміну.
Малюнки Терлецький зберігав у кімнаті на другому поверсі. Сухенька пані Ева принесла їм по чашечці чорної кави і карафку з якоюсь коричневою наливкою, що пахла м'ятою й була досить міцна.
Зелену папку з малюнками господар дістав із сейфа, хитромудро вмонтованого в сервант.
Малюнки Андрія Мелещука справді були варті уваги. Вражали точність і природність зображень, зроблених олівцем. Багато малюнків було присвячено дітям: дівчатка грають у м'яча, стрибають через скакалки, бігають наввипередки, купаються; юні футболісти; хлопчаки, що затіяли дуель на портфелях; карапуз плаче…
Білякевич довго розглядав ті малюнки, на яких були дівчатка, зовні схожі і заразом різні. В них можна було помітити риси дочок художника — кріпкої, спокійної, впевненої в собі Наді і граційної, стрімкої Світлани, яка намагалася будь-що перегнати, обіграти сестру.
— Андрій дуже любив дочок, — сказав Терлецький. — Особливо Світлану, хоча Надя характером була більше схожа на нього. У Світлани ж була материна вдача, в цьому я певен, бо знав Віолету ще дівчиною. А от здібності у неї не від матері. Кажуть, художником треба народитися. Так от Світлана якраз і народилася художником. Вона прямо на льоту схоплювала те, на що інші витрачали цілі роки. Певно, тому Андрій балував її. Він немов бачив у ній продовження себе, сподіваючись, що з часом вона досягне тих творчих вершин, яких не зміг досягнути сам. Андрій теж був природженим художником, тільки йому не щастило: не встиг закінчити художнє училище, як почалась війна; пішов на фронт, попав у полон. Перебування в полоні позначилося на всьому дальшому його житті і певною мірою — на творчості. Ось подивіться. — Терлецький узяв з папки один аркуш, другий. — Це малюнки з циклу «Табір смерті». Андрій малював уже після війни, з пам'яті, а здається, ніби з натури. Страшна натура, страшні спогади!
Терлецький подав Білякевичу кілька малюнків. Вони були виконані так само ретельно і вправно, як і всі інші. Але, на відміну від тих, що їх Білякевич бачив раніше, вони справляли гнітюче враження. Виснажені люди, запрягшись, тягнуть важелезний коток, який, здається, от-от наїде на них, зіб'є, розплющить, вдавить у гарячий асфальт… Напівроздягнені в'язні, мов привиди, а не люди, застигли босі на снігу перед есесівцем у добротному, недбало розстебнутому кожусі… Екзекуція: чоловік, підвішений за вивернуті руки, і другий, уже сполосований нагайками так, що ледве стоїть на ногах, — його примушують шмагати товариша… Спроба втечі: в'язень у відчаї проривається крізь колючий дріт, і здоровенна, люта вівчарка, яка женеться — от-от вчепиться — за ним…
— Справді, страшні спогади, — мовив Білякевич. — Такі малюнки на кожну виставку візьмуть.
— Андрій взагалі не виставлявся. Все збирався, та так і не ризикнув. Така вже у нього вдача була.
— Нерішучий був?
— Недооцінював себе. Через це й театр покинув — за освітою він був театральним художником. Правда, немало важили в цьому його дочки, дружина. Робота театрального художника оплачується не вельми високо, а часу забирає багато. А коли вдома три жінки, які люблять наряджатися, то доводиться думати про додаткові заробітки. Працюючи в кінотеатрі, Андрій міг брати й іншу роботу — оформляв клуби, кафе, часом і малярував…
— Чого Світлана продала ці малюнки?
— Їй потрібні були гроші. Подзвонила мені, сказала, що хоче продати кілька батькових малюнків, я прийшов до неї в готель, і ми домовились.
— Вона погодила все з матір'ю, сестрою?
— Признаюсь — не цікавився. Якось не спало на думку. Віолета і Надя далекі від образотворчого мистецтва, навряд чи знали вони ціну цим малюнкам.
— А Світлана знала?
— О, Світлана добре знала! — всміхнувся Терлецький.
Щось у голосі його насторожило Білякевича, і він пильно глянув на господаря. Терлецький одвів погляд, засовався на стільці.
— Скільки вона зажадала? — поцікавився Білякевич.
— Багато, — спробував знов усміхнутися Терлецький. — Правда, потім трохи спустила ціну, а все-таки мені довелося добре витратитись.
— Раніше ви не пробували придбати ці малюнки? — не відступав Білякевич, відчуваючи певну ніяковість господаря.
— Андрій і чути про це не хотів. Є речі, які художник створює тільки для себе.
— А після його смерті? Він же помер три роки тому.
— З вами неможливо хитрувати, — розвів руками Терлецький, — Доведеться розколюватись, як у вас кажуть.
— У нас так не кажуть. Але краще буде, якщо ви скажете правду. Для початку хотілося б знати, хто вас попередив, що ми зацікавилися вами?
— Храпаль. Розалія Яківна Храпаль. А їй сказала про це покоївка, з якою розмовляли ваші люди. Як бачите, я розкриваю карти.
— Поки що не всі.
— А, ось іще! — спохватився Терлецький і, підійшовши до сейфа, відчинив його. — Ось, прошу, — поклав перед Білякевичем товстий ілюстрований журнал. — Якщо не помиляюся, це видає в Іспанії якась там асоціація вільних художників. Один з останніх номерів, здається, за червень. Так, червневий. Відкривайте тридцять п'яту сторінку.
Білякевич розгорнув журнал і мало не ахнув: тридцять п'ята дві наступні сторінки були заповнені репродукціями малюнків Андрія Мелещука. Цикл «Табір смерті». Й інші малюнки — «Дівчатка, що біжать наввипередки», «Купальниці», «Дуель на портфелях» і ще два, яких Білякевич не бачив — «Дерево, що пожирає людей» та «Голі танцівниці». Підполковникові здалося, що й темами, і манерою виконання два останні малюнки відрізняються від інших. Він сказав про це.
— У вас гостре око, — з повагою глянув на нього Терлецький. — Маєте слушність! Це малював не Андрій, хоча стиль його — драматизм, динаміка, напруженість. Але манера трохи інша — більш кваплива, нестримана.
