Українська література » » Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев

Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев

---
Читаємо онлайн Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
«Народний», офіціанткою з кафе «Юність» багато що стало яснішим, набуло чітких обрисів. Тепер уже ніхто не сумнівався, що ввечері 19 серпня Назаров був дуже збуджений; до такого стану його довела потерпіла Світлана Мелещук, психіка якої, на думку Галини Юрко, мала цікавити не юристів, а лікарів. Одначе пропозиція взяти участь у слідчому експерименті, задуманому Онопрієнком та Білякевичем, схвилювала і збентежила її.

— Ви можете відмовитись, я не наполягаю, — сказав Білякевич.

— Ні, чого ж… — квапливо відповіла Галина. — Я згодна! А як же він. Назаров?

— Його ми теж не примушували. Та ви не турбуйтесь, Галино Архипівно, з вами в «Москвичі», крім понятих, буде Глушицький, а позаду йтимуть машини супроводу з досвідченими водіями-оперативниками, буду я, буде Ляшенко. Так що будь-які ексцеси практично виключено.


Дорогу від кафе «Юність» до залізничного переїзду він пам'ятав добре. З проспекту Космонавтів виїхав на Садову і за обчислювальним центром повернув на вулицю Богдана Хмельницького. Дощу того дня не було, асфальт був сухий, і Назаров їхав з швидкістю в середньому п'ятдесят кілометрів. Біля металургійного заводу збавив до тридцяти — попереду йшов ЗІЛ з причепом, на якому був негабаритний вантаж. Назаров обігнав його тільки на Рогатці. Не доїжджаючи до Окружної, Світлана попросила зупинитися, зайшла в гастроном, купила пляшку кефіру і пачку печива на сніданок. У гастрономі вона була щонайбільше п'ять хвилин. Потім довелося зупинитись коло залізничного переїзду — проходив пасажирський поїзд. Метрів за триста після переїзду, вже на Русанівському шосе, назустріч їм ішла колона автофургонів «Союзтрансавто» — чотири чи п'ять машин. Далі зустрічних автомобілів уже не було. А втім, ручатися він не може… По шосе їхали з швидкістю до сімдесяти кілометрів. На тринадцятому кілометрі повернули в дачне селище…Справді, по шосе до бази відпочинку дорога коротша. Але вони поїхали через селище. Чому? Назаров не пам'ятає. Певно, причина була не дуже важлива — забулось. Та й гак невеликий — кілометрів зо три, не більше. Якщо й зупинялися, то ненадовго. Річ у тому, що він трохи збився з дороги. Вулиці — якщо можна сказати, що то вулиці, — в селищі прокладено без чіткого плану, плутано, а місцевість там нерівна: горби, долини, яри, поле й ліс. Дуже мальовничий краєвид, але орієнтуватися, сидячи за кермом, трудно. Скільки часу витратили на дорогу від кафе до бази? Хвилин тридцять. Понад годину? Цього не може бути! Як почував себе того вечора? Нормально, був здоровий. Не тільки не пив, а й майже не їв у той день. Вранці перекусив похапцем, потім закрутився — не пообідав, а зразу після роботи подзвонила Світлана, просила якнайскоріше приїхати, і він не встиг попоїсти… Ні, його не нудило — в голові трошки паморочилось — накурився. Загалом то він не курив, ще в Сургуті перестав. А того вечора потягнуло… По дорозі була не дуже приємна розмова з Світланою. Не купував, у Світлани були сигарети…

… Вечір був напрочуд теплий як для жовтня і ясний. Місяць зійшов ще завидна і на двадцять першу годину повис над будинком обчислювального центру, немов зачепившись за горішній — шістнадцятий поверх його. Потік людей і автомобілів став помітно рідший, хоча на проспекті Космонавтів було ще досить людно: жваво розмовляючи, гуляли групками юнаки і дівчата, поважно походжали літні пари, біля каси кінотеатру, в якому демонструвалась нова кінокомедія, стояла черга, крізь прочинені вікна кафе на тротуари вихлюпувались модні мелодії, у скверах стиха бринькали гітари.

Ясно-сірий «Москвич» стояв біля скверу недалеко від кафе «Юність», поміж двома оперативними «Волгами».

Галина уявляла собі Назарова іншим, їй чомусь здавалося, що він такий собі дженджуристий красунь-мужчина, самовпевнений, розв'язний і доволі нахабний. А виявилося, звичайний собі молодий чоловік — здоровий, широкоплечий, з чіткими, наче вирізьбленими рисами вилицюватого обличчя. Волосся темне, коротко підстрижене. На підборідді — родимка завбільшки як дві копійки. Під очима — тіні. Губи щільно стиснуті. Трошки горбиться. Очей не відводить, дивиться прямо, але наче крізь тебе. Правда, цей погляд, і тіні під очима, й бліді худорляві щоки, і навіть коротка стрижка, яка зовсім не прикрашала його, могли бути пов'язані з двомісячним перебуванням у слідчому ізоляторі. Назаров був у наглухо застебнутому плащі і раз у раз засовував руки в кишені, наче не знав, куди їх подіти… Перехожі не звертали ніякої уваги ні на нього, ні на інспекторів Ляшенка та Глушицького, що спокійно стояли поряд — ніхто й не подумав би, що то працівники карного розшуку, здавалося, зустрілись добрі знайомі, стоять собі, курять, думають, куди піти — в кіно, в кафе чи просто неквапом пройтися по проспекту, балакаючи про се, про те, обмінюючись поглядами з зустрічними дівчатами.

А тим часом то була напружена робота. Білякевич, Онопрієнко і Ляшенко підійшли до Галини.

— Будемо починати, — сказав Онопрієнко. Він підвів її до Назарова, познайомив їх.

— Валерію Павловичу, це молодший лейтенант Галина Архипівна Юрко. Вона поїде з вами, як домовлялися.

Онопрієнко подав Назарову ключ запалювання на коротенькому золотистому ланцюжку з брелоком. Той мовчки кивнув, узяв ключ, машинально сунув його в кишеню, ступив до свого «Москвича». Білякевич підбадьорливо стиснув Галині лікоть.

— Все буде гаразд, Галино Архипівно.

І все ж вона сіла в «Москвич» не без внутрішнього тремтіння. Хоч як бадьорилася, хоч як умовляла себе, що все передбачено, враховано, а перші кілька хвилин не могла позбутися думки, що «Москвич» от-от може рвонути вбік, спробувати втекти від машин, які його супроводять. До того ж за два місяці попереднього ув'язнення Назаров міг озлобитися на всіх.

Правда, позаду сидів Женя Глушицький. Але, поглядаючи на великі сильні руки Назарова, які лежали на бублику керма, Галина думала про те, що коли б він замислив щось лихе, то Глушицький не встиг би втрутитися. Одначе Назаров сидів спокійно, без того напруження, яке могло б у нього бути в даній ситуації. Машину вів чудово — він мав права шофера 2-го класу. Галини, здавалося, не помічав, хоча вона сиділа поряд. На одному з перехресть із-за рогу несподівано вискочила ясно-зелена «Лада», і Назаров, щоб уникнути зіткнення, круто повернув кермо. Галину хитнуло й кинуло на Назарова. Вона одразу ж відхилилася й трохи ніяково буркнула:

— Вибачте.

Назаров усміхнувся і

Відгуки про книгу Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: