Остання роль - Едуард Ісаакович Ростовцев
— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.
Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.
Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.
— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.
Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.
— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.
Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.
Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:
— Ігор на зйомці у павільйоні.
Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:
— Толю, більше злості! Тобі намилили шию, і ти танцюєш від злості й на зло своїм кривдникам.
— Почекайте тут, — кинула Марина і зникла, мовби розтанула.
Білякевич тупцяв між фюзеляжем літака і металевою триногою, мало не попав під електрокар, який несподівано виринув з півтемряви. Потім хтось гучним голосом сказав у мегафон:
— Припиніть роботи! Увага! Зйомка.
В павільйоні стихло. Парубок, який танцював чечітку, пішов з майданчика. Знову пролунав хрипкий голос:
— Мотор!
Застрекотав апарат. Парубок у розхристаній сорочці головою вперед вилетів із-за паркану, впав на бруківку, застогнав, а потім засміявся і враз схопився, почав вибивати чечітку. Танцював, доки той самий хрипкий голос не зупинив його:
— Досить. Цей дубль більш вдалий. Спасибі, Толю. Все. Перерва.
Невисокий, кремезний, якраз до пари Марині, тільки проворніший, Ігор Павляк сподобався Білякевичу своєю невдаваною простотою — трудно було й подумати, що цій людині у щоденній роботі доводиться вживатися в образи різних персонажів.
— Ходімо на вулицю, тут протяги, — запропонував він.
Вони вийшли з павільйону, сіли на лавочці під деревами, з яких уже опало листя. Білякевич сказав, що його цікавить.
— Давайте говорити примо, Вікторе Михайловичу, по-мужському. Про те, як і чого загинула Світлана, я знаю.
— Хотів би і я це знати, — зітхнув Білякевич.
Павляк зацікавлено глянув на нього, всміхнувся:
— І ви вважаєте, що Сергій Любарський…
— Ні, не вважаю, — перебив його Віктор Михайлович. — Формальних претензій до Любарського я не маю: того дня, коли загинула Світлана, він був у Києві, це нам відомо. Але є ряд обставин, які я хотів би уточнити.
— Вона не була його коханкою! — запально сказав Павляк і знову закашлявся.
— А чому ви вважаєте, що я так думаю? — почекавши, поки він відкашляється, запитав Білякевич.
— Ну як же! Вродлива молода жінка, яка прагне стати кінозіркою, і всемогутній режисер-постановник, який знімає її, непрофесійну актрису, у своїх фільмах. Ясно, що тут до чого, правда ж? Кожен обиватель скаже!
— Та я начебто не
