Рембо - Девід Моррелл

Ну, чого ти чекаєш? — Тісл підвищив голос. — Біжи нагору схилом.

Ні, — прошепотів молодий поліцейський. — Не побіжу.

Тоді заткнися.

Але ми повинні піднятися наверх, — сказав Лестер. — Поки він нас не випередив. Якщо ми станемо гаяти час, він прийде туди першим і не випустить нас звідси.

Темні хмари розпорола блискавка, потім довго гуркотів грім.

Що це? Я щось чув, — стрепенувся Лестер.

Звук був неголосний і якийсь дивний — начебто хтось задихається. Орвал. Він почав рухатися — якось боком, незграбно розпрямляючи коліна, обома руками стискаючи груди. Як гусениця, що піднімає спину, щоб ледь-ледь просунутися вперед. Але він не просунувся ні на дюйм. І через кілька секунд його тіло розслабилося. Кров капала з пальців, текла з рота.

Тісл нічого не міг зрозуміти. Він був упевнений, що Орвал мертвий.

Орвале, — видихнув він. І поспішив до нього. «Не піднімай голову», — нагадав він собі, і з усієї сили втискаючись у скелю, щоб, як Орвал, не зробити із себе мішень. Але Орвал лежав надто близько до краю, і Тісл боявся, що хлопець бачить його знизу. Він схопив Орвала за плече й потяг назад в укриття. Але Орвал був досить важкий, а хлопець міг вистрілити в будь-яку секунду.

Допоможіть мені! — крикнув Тісл своїм людям.

Орвал закашлявся кров’ю.

— Гей, хто-небудь, допоможіть мені! Швидше!

Раптом хтось опинився поруч із ним, вони вдвох відтягнули Орвала подалі від краю, де вже були в безпеці. Тісл судорожно, уривчасто зітхнув, змахнув з очей піт і не дивлячись зрозумів, хто йому допоміг. Шинглтон.

А Шинглтон посміхався й навіть сміявся. Не голосно не радісно, але все-таки сміявся.

Встигли. Він не стріляв. Встигли.

Звичайно, смішно, і Тісл теж засміявся. Але Орвал знову закашлявся кров’ю, і Тісл побачив, що нічого смішного тут немає.

Він розстебнув закривавлену сорочку Орвала.

Спокійно, Орвале. Зараз ми вас оглянемо та зробимо все ніс треба.

Рана виявилася страшною.

Наскільки… важко? — морщачись від болю поцікавився Орвал.

Не турбуйтеся, — сказав Тісл. — Ми вас відремонтуємо. — Він став розстібати свою сорочку.

Я запитав… як важко? — Це був ледь чутний шепіт.

Ви ж бачили багато поранених, Орвале. Самі розумієте, наскільки це серйозно. — Він згорнув свою сорочку в кулю й засунув у рану на грудях Орвала. Сорочка відразу просочилася кров’ю.

Я хочу, щоб ти мені сказав. Я запитав…

Добре, Орвале, бережіть сили. Не потрібно говорити. — Він застебнув на Орвалі сорочку. — Не буду вам брехати, оскільки знаю, що ви б цього не захотіли. Крові багато, і важко сказати напевно, але мені здається, що пробито легеню.

О Господи!

Тепер мовчіть, потрібно берегти сили.

Будь ласка. Ти не повинен мене залишати. Не залишай мене.

От про це можете не турбуватися. Ми доставимо вас назад у місто й зробимо все, що зможемо. Але й ви повинні дещо для мене зробити. Чуєте? Я засунув у рану сорочку, а ви повинні притискати її до грудей. Потрібно зупинити кровотечу. І їй мене чуєте? Ви зрозуміли?

Орвал облизнув губи й ледь помітно кивнув, і Тісл відчув у роті нудотний смак. Не було навіть найменшого шансу, що згорнута грудкою сорочка зупинить кровотечу з такої рани… Він подумав про воду.

Тісл знав, що воду Орвалу давати не можна. Це він добре засвоїв ще в Кореї. У людини, пораненої в груди або живіт, випита вода викликає блювотний рефлекс, а від блювоти розширюється рана, посилюється біль. Але Орвал облизував губи, усе облизував губи, і Тісл не міг дивитися, як він мучиться.

«Дам йому трішечки», — подумав він. Трохи йому не зашкодить.

В Орвала до ременя була пристебнута фляжка. Тісл дав йому зовсім мало. Орвал кашлянув, і з його рота вилилася піниста вода з кров’ю.

Боже мій, — сказав Тісл. Він не знав, що робити далі. Але тут згадав про радіо та потягнувся до нього. — Тісл викликає поліцію штату. Поліцію штату. Терміново. — Він підвищив голос. — Терміново.

До цього він прийняв рішення не викликати по радіо допомогу, що б не сталося. Навіть не став нікого викликати, коли побачив палаючий вертоліт, що розбився. Але Орвал… Орвал помирає.

Радіо тріскотіло розрядами атмосферної електрики — наближалася гроза. Але от пролунав голос, хрипкий і нерозбірливий:

…ліція… штату… є.

Я вас погано чую, — квапливо заговорив Тісл. — Наш вертоліт розбився. У мене поранений. Мені потрібний для нього ще один вертоліт.

…Неможливо. Наближається… буря. Усі… на землі.

Але, чорт забирай, він помирає!

Голос щось відповів, Тісл не розібрав що, потім на кілька секунд загубився в атмосферних розрядах, і знову він почув обривок якоїсь фрази.

Не чую! — заволав Тісл.

…вибрали собі… дичину для полювання… Зелений Берет… заслужений… медаль…

Що? Повторіть!

Зелений Берет? — стрепенувся Лестер.

Але голос остаточно загубився в атмосферному шумі. Пішов дощ, його легкі краплі прибивали пил, холодили голу спину Тісла. Небо над головою заволокло чорними хмарами.

Спалахнула блискавка.

Медаль? — перепитав Лестер у Тісла. — От на кого ви нас нацькували? Герой війни? Зелений Берет, чорт забирай?

Він не стріляв! — сказав Мітч.

Тісл уважно подивився на нього, побоюючись, як би Мітч не з’їхав із глузду. Але — ні. Він був схвильований, намагався їм щось сказати, Тісл знав, що саме: він уже встиг це обміркувати й вирішив, що в них нічого не вийде.

Коли ви тягли сюди Орвала, — сказав Мітч, — він не стріляв. Його вже там немає. Він зараз обходить стороною, щоб опинитися в нас у тилу — от який наш шанс урятуватися!

Ні, — сказав Тісл, дощ уже щосили хльостав його по обличчю.

Але ми могли б…

Ні. Може, він уже в дорозі, а може, й ні. Що якщо йому не потрібна самотня ціль і він чекає, коли ми всі втратимо обережність і висунемося?

Їхні обличчя сталі: попелясто-сірими. Хмари провалилися, почалася справжня злива.

РОЗДІЛ 10

Такої зливи Тісл ніколи не бачив. До того ж вітер шпурляв воду в обличчя, у рот…

Буря? Це не буря, це кінець світу.

Він лежав у воді. Він думав, що гірше нікуди, але дощ полив ще сильніше. Блискавки спалахували яскраво, як сонце…

Рукою Тісл прикрив від дощу очі. Орвал лежав обличчям догори, з відкритим ротом. «Він захлинеться», — подумав Тісл. Рот наповниться водою, і він її вдихне.

Примружуючись, Тісл дивився на своїх людей, які теж були у воді, і зрозумів, що потонути може не один Орвал. Місце, де вони всі знаходилися, було руслом божевільного струмка. Вода стрімко збігала схилом, перехльостувала через них і мчала далі,