Рембо - Девід Моррелл

дихання внизу та, підбігши до краю, встиг помітити, як Тісл стрибками долає останні фути ущелини та швидко ховається внизу за виступом скелі. Він побачив також тіла чотирьох поліцейських. Вони лежали біля підніжжя, де він їх і застрелив, і він зрозумів, що його власне становище не з кращих. Зараз перевага була за Тіслом. Якщо він почне слідом за ним спускатися ущелиною, то стане такою же легкою мішенню для Тісла, якою недавно для нього були четверо поліцейських.

Він дуже добре знав, що Тісл не буде стояти внизу та чекати на нього всю ніч. Тісл піде, а він, Рембо, залишиться нагорі, щоб не ризикувати. Потрібно знайти іншу дорогу вниз.

Він побіг назад, до того місця, де вбив Шинглтона, оминув його тіло та продовжував бігти туди, де, як він сподівався, ця величезна скеля повинна переходити в лощину. Так і було. Через півгодини він уже опинився в лощині.

Тоді він повернув у той бік, де за його розрахунками, знаходився Тісл. Замрячив дрібний дощ. Коли впали перші краплини, він побачив прим’яту траву. Незабаром він почув, як далеко спереду хтось продирається через кущі. Рембо біг, періодично зупиняючись, щоб прислухатися: рано чи пізно Тісл улаштує йому засідку, але поки його чути, можна ні про що не турбуватися. Ремінь, яким він стягнув ребра, ослабнув, і Рембо, перемагаючи біль, підтягнув його. Він би махнув на все рукою, але Тісл був у межах досяжності, і його потрібно було взяти. Бігти було дуже, дуже боляче…

РОЗДІЛ 15

Вгору — вниз, вгору — вниз — місцевість була сильно пересічена. Від дощу камені зробилися слизькими, і Тісл часто падав. Але нічого, він підніметься на цей горбок і побачить, скільки ще йти. Хлопець, напевно, десь поблизу, теж піднімається цим схилом, і Тісл подумав, чи не вистрелити наосліп, щоб ненадовго його затримати. Але ні, не можна — спалах покаже хлопцю, куди стріляти.

Ось гребінь. Зараз. Зараз можна стріляти. Він зробив шість пострілів у той бік, де, як він чув, пересувається хлопець, і кинувся на землю. Звичайно, він не влучив, пролунав постріл у відповідь. Тепер хлопець видирався зліва. Він вистрілив туди й побіг униз, схилом із протилежного боку.

Упав, піднявся, знову впав, і вже не було сил встати. Лежав задихаючись, але час минав, і поступово дихання нормалізувалося. Посипалося каміння — це йшов хлопець. Тісл піднявся на коліна, потім на ноги — і тут помітив, що, збігаючи з гребеня, загубив пістолет. Уже немає часу за ним іти. До того ж темно.

Похитуючись, він поплентався далі, як йому здавалося, колами, уже підгиналися коліна, а очі заплили якоюсь каламуттю.

РОЗДІЛ 16

Ще кілька хвилин, і він його візьме. Судячи зі звуків, людина попереду швидко втрачає орієнтацію. Навіть дихання Тісла можна було почути, так близько вони були один від одного. Тісл змусив його побігати, це вже точно. Він розраховував узяти його кількома милями раніше, а гонка все триває. Але нічого. Незабаром усе буде закінчено.

Зламані ребра не дозволяли бігти швидко, але Тісл теж зменшив швидкість, так що нічого страшного. Раптом Рембо спіткнувся й упав. Раніше з ним такого не траплялося. А втім, траплялося… Уся справа в тому, що вже певний час він змушений притискати руку до того місця, де боліло, — через дощ ремінь знову ослабнув. Це порушувало рівновагу при бігу, і біль, який рука мало вгамовувала, підточував сили… Можливо, він не відразу піймає Тісла. Але все одно це станеться дуже скоро.

Невже Він вимовив це вголос?

Велика колюча гілка хльоснула його по обличчю. Він знав, що це вже не дощ стікає по його чолу та щоках. Але яке це має значення? Попереду, зовсім близько, Тісл. Ще трохи… Він повернув наліво, уздовж краю заростей куманіки, сподіваючись, що ця дорога приведе його на дно яру, де він зможе відпочити, очікуючи Тісла. У темряві він не побачить, як здивується Тісл, коли він у нього вистрелить.

Але він йшов і йшов уздовж заростей куманіки, а вони все не закінчувалися. Він подумав, чи не покривають вони весь цей схил. П’ять хвилин, десять, п’ятнадцять, двадцять — він марно гаяв час, потрібно було відразу йти за Тіслом, а не робити це півколо.

Повернутися. Може, з іншого боку гребеня ці зарості не так великі, може, там вони сповзають униз. Він повернув назад і пішов швидше, притискаючи руку до грудей і постогнуючи. Але куманіці не було кінця. Коли він спіткнувся й упав, то залишився лежати обличчям у брудній від дощу траві.

Упустив. Витратив стільки часу й сил — й упустив. Боліло подряпане куманікою обличчя. Ребра палали вогнем, одяг був розідраний на дрантя. На нього падав дрібний дощ, він лежав зовсім нерухомо та вперше із часів дитинства плакав.

РОЗДІЛ 17

Будь-якої хвилини хлопець міг з’явитися з заростей куманіки й кинутися на нього. Тісл повз карачки та ні про що інше не міг думати. Він був на грані істерики. Потім куманіка стала нижчою й густішою, і йому довелося повзти, ледве протискуючись під нижніми гілками. Колючки роздирали одяг і шкіру.

Але куди ж він повзе? Може, описує коло, повертаючись до, хлопця? Він зупинився зляканий. Земля полого опускалася вниз, мабуть, він на схилі пагорба. Думки плуталися, і він нічого не міг придумати. «Мерзотнику, я виберуся звідси й уб’ю тебе за це. Уб’ю за це».

Прийшовши до тями, він зрозумів, що на якийсь час знепритомнів. Скільки він пролежав ось так, беззахисний? Утім, хлопець не став би вбивати його уві сні. Він би обов’язково його розбудив, щоб Тісл знав, що відбувається.

Темрява перестала бути непроглядною, поступово стало сіріти, і Тісл побачив навколо колючки куманіки з дюйм завдовжки. Провів рукою по спині — там засіли дюжини колючок, дикобраз та й годі. Він дивився на свою залиту кров’ю руку й думав: а що як хлопець уже давно за ним спостерігає?

Потім усе змішалося в його голові. Над ним засяяло сонце, і крізь гілки куманіки він побачив яскраво-блакитне небо й засміявся. Над чим ти смієшся?

«Сміюся? Я навіть не пам’ятаю, як закінчився дощ, а тепер чисте небо і день». Він знову засміявся, погано усвідомлюючи, що з ним щось не в порядку. Але це теж було смішно, і він продовжував сміятися. Потім поповз у той бік, куди лежав головою. Він був уже футів за десять від заростей куманіки, на зораному на зиму полі, коли