Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— Привіт, — сказав Жос.

— Добре влаштувався, синку, — мовив старий, умостившись на перині.

— Правда? — перепитав Жос, напіврозплющивши очі.

— Тут тобі краще, ніж там. Я ж казав тобі, що, працюючи Глашатаєм, ти зможеш високо піднятися.

— Ти казав це сім років тому. Ти для цього прийшов?

— Ці повідомлення, — сказав пращур, чухаючи погано голену щоку, — ці химери, як ти їх називаєш, і які потім віддаєш аристократу... Я б на твоєму місці був обережним. У них є щось лихе.

— За це платять, предку, і то добре платять, — відповів Жос, знову взуваючись.

Старий знизав плечима.

— Я б на твоєму місці був обережним.

— Що це означає?

— Це означає те, що означає, Жосе.

Нічого не знаючи про візит Ніколя Ле Ґерна на другий поверх власного будинку, Декамбре працював у своєму маленькому кабінеті на першому поверсі. Цього разу йому здалося, що одне з химерних повідомлень за сьогодні містить у собі ключик, хай і дуже мініатюрний, зате, можливо, визначальний. Текст ранкового повідомлення становив макабричну суміш, яка була продовженням того, що Жос називав «історіями без початку і кінця». Якщо точніше, думав Декамбре, то мова йшла про уривки з середини книги, які брали, відкидаючи початок. Чому? Декамбре знову і знову перечитував уривки, сподіваючись на те, що ці знайомі невловимі фрази розкриють нарешті ім'я свого автора.

У церкві з дружиною, яка не була там місяць чи два (...). Я запитую себе, чи це не завдяки заячій лапці, яку я ношу для захисту від усіх вітрів, бо відтоді нема у мене більше розладу.

Декамбре відклав аркуш, зітхнув і взяв інший, з ключиком:

Et de eis quae significant illud, est ut videas mures et animalia quae habitant sub terra fugere ad superficiem terrae et pati sedar, id est, commoveri hinc indesicut animalia ebria.

Нижче він записав швидкий переклад зі знаком питання посередині:

І поміж знаків, які передвіщають прихід її, ти побачиш щурів та інших тварин підземних, які вилазитимуть на поверхню і страждатимуть (?), тобто виходитимуть вони з місця того, наче п'яні тварини.

З годину він бився над словом «sedar», яке не було латинським. Він був переконаний, що справа не в помилці переписувача. Той педант настільки ретельний, що він навіть указував трьома крапками всі випущення, які дозволяв собі робити в оригінальних текстах.

І якщо педант написав «sedar», отже там точно саме воно і було, прямісінько посеред тексту розкішною пізньосередньовічною латиною. І коли Декамбре ліз на дерев'яну табуретку, щоб дотягнутися до словника, то закляк на місці.

Арабська. Це слово арабського походження.

Він гарячково повернувся за стіл, поклавши обидві руки на текст, ніби боявся, що той може полетіти геть. Арабська, латина, поєднання. Декамбре швиденько відшукав інші оголошення, в яких ішлося про втечу тварин на поверхню землі, включно з найпершим латиномовним текстом, який Жос зачитував учора і який починався майже так само:

Ти побачиш, як тварини, породжені гниттям, під землею розплодяться, і серед них хробаки, жаби і мухи. А як причина того — підземна, ти побачиш, що рептилії, які в глибинах мешкають, вийдуть на поверхню землі, яйця свої покинуть, а деякі помруть. А якщо причина у повітрі, то те саме трапиться і з птахами.

Записи повторювали одне одного, іноді навіть слово у слово. Різні автори до сімнадцятого століття ялозили одну й ту саму думку, думку, що передавалася з покоління в покоління. Ніби ченці, що впродовж довгих років переписували приписи отців церкви. Отже, корпорація. Елітна, культурна. Але не ченці, ні. Тут не було нічого спільного з релігією.

Декамбре досі сидів і міркував, підперши рукою чоло, коли Лізбет гукнула всіх до столу. Запрошення те лунало у всьому будинку, наче пісня.

Коли Жос спустився в їдальню, то побачив, що всі мешканці пансіону Декамбре вже вмостилися за столом на звичних місцях і витягували серветки з дерев'яних кілець, на кожному з яких був свій візерунок. Він вагався, чи варто приходити на вечерю вже сьогодні — вечеря зовсім не була обов'язковою, якщо з вечора попередити, що будеш відсутнім, — та його охопило незвичне збентеження. Жос звик жити на самоті, їсти на самоті, спати на самоті і розмовляти з самим собою, крім тих випадків, коли він іноді ходив вечеряти до Бертена. За тринадцять років паризького життя у нього були стосунки з трьома жінками — і всі виявилися нетривалими. Але ніколи не наважувався він привести подруг до себе, щоб запропонувати лягти на кинутий на підлогу матрац. Жіночі оселі, нехай навіть найбідніші, завжди видаються гостиннішими, ніж його обшарпаний барліг.

Жос із зусиллям вигнав з голови цю агресивну незграбність, яка виринула з давніх часів минулої юності. Лізбет усміхнулася йому і простягла його особисте дерев'яне кільце з серветкою. Коли Лізбет усміхалася так широко, його охоплювало бажання враз кинутися до неї, ніби він постраждалий у кораблетрощі, що натрапив уночі на скелю. Неймовірну скелю, круглу, гладку і темну, до якої ти палатимеш вічною вдячністю. Це здивувало його. Такий наплив відчуттів у нього був лише до Лізбет і лише коли вона всміхалася. Гості збентежено пробурмотіли Жосу «ласкаво просимо», і моряк сів праворуч від Декамбре. Лізбет сиділа в іншому кутку столу і прислужувала гостям. Ще там сиділи двоє мешканців пансіону, Кастійон з першої кімнати, коваль на пенсії, який першу половину життя працював ілюзіоністом у всіх європейських кабаре, а також Евелін Кюрі з четвертої кімнати, маленька непримітна жіночка до тридцяти років. Її обличчя — добре і старомодне — низько схилилося над тарілкою. Лізбет повідомила про все Жосу відразу, як він прибув у пансіон.

— Обережно, моряче, — попередила вона його, таємно завівши у ванну кімнату. — Щоб мені без коників. З Кастійоном можна спілкуватися напряму. Це здоровий бугай, що дуже любить усілякі жарти. Часом вони виявляються загрубими, але з ним ви точно не почубитеся. Не хвилюйся, якщо під час вечері він поцупить твого годинника