Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— На шлях куди?

— До розгадки, чого ж хоче автор.

Жос стенув плечима.

— З вашим характером ви б ніколи не змогли працювати Оповісником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаєш, то настане край всьому. Ви не зможете більше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай має бути вищим за такі речі. Через мою урну проходили різні божевільні слова. От тільки я ніколи не бачив, щоб хтось платив більше, ніж встановлено за тарифом. Чи щоб хтось писав латиною, виводив «б» схожі на «в». І навіщо це все, спитати б?

— Аби лишатися сірим кардиналом. З одного боку, це ж навіть не він говорить, адже просто цитує тексти. Розумієте хитрість? Він навіть рук не намочив.

— Не довіряю я типам, які не мочать рук.

— З іншого боку, він обирає стародавні тексти, які мають сенс лише для нього. Псих причаївся.

— Скажу вам, — заговорив Жос, активно розмахуючи ножем, — що я не маю нічого проти старожитностей. Ви помітили, мій випуск навіть містить сторінку історії Франції? О, в мене це зі школи. Я дуже любив історію. Слухав, правда, не дуже, але все одно любив.

Жос доїв вечерю, і Декамбре замовив четверту карафку. Жос зиркнув на нього скоса. А цей аристократ любить хильнути. А скільки ж він випив, доки чекав на Жоса! Моряк сам намагався підтримувати запропонований темп, але вже відчував, як поступово втрачає контроль. Він зиркнув на Декамбре, який, по правді, теж уже не скидався на надто тверезого. Точно, він напивається, щоб набратися хоробрості і поговорити про кімнату. Але Жос і сам відтягував розмову. Доки вони тут базікають про те і се, ніхто не зачіпає тему пансіону. А отже, домовленість досі чинна.

— У глибині душі я дуже любив викладача, — додав Жос. — Хай би він навіть говорив китайською, мені це все одно сподобалося б. Коли мене вигнали з пансіону, то сумував я лише за ним. У Треґіє було не до сміху.

— Та що ви в біса робили в Треґіє? Я гадав, що ви з Ґільвінека.

— По правді, не робив нічого. Мене відправили в пансіон на перевиховання. Марно, тільки кігті обдерли. Два роки по тому мене відправили назад у Ґільвінек, бо я погано впливав на товаришів.

— Я знаю Трегіє, — сказав Декамбре, знову наповнюючи келих.

— А вулицю Свободи знаєте?

— Так.

— Так там він і був, цей пансіон для хлопців.

— Так.

— Одразу за церквою Святого Роха[15].

— Так.

— Ви збираєтеся «такати» на все, що я кажу?

Декамбре знизав плечима, і повіки його обважніли.

Жос похитав головою.

— Ви налигалися, Декамбре, — сказав він. — На ногах не тримаєтеся.

— Я налигався, але Треґіє знаю. Одне не заважає іншому.

Декамбре спорожнив келих і жестом попросив Жоса налити ще.

— Дурне базікання, — сказав Жос, наповнюючи келихи. — Дурне базікання, щоб підлеститися до мене. Якщо ви гадаєте, що я такий дурний, що розм'якну від згадки про те, що якийсь тип бував у Бретані, то дуже помиляєтеся. Я не патріот, а моряк. Я знаю, що серед бретонців, як і серед інших, чимало бовдурів.

— Я також.

— Це ви про мене зараз кажете?

Декамбре м'яко похитав головою і надовго змовк.

— Але це правда, що ви знаєте Треґіє? — знову з упертістю п'яних людей узявся за своє Жос.

Декамбре кивнув і випив до дна.

— Ну, а я не дуже добре його знаю, — несподівано сумно сказав Жос. — Власник пансіону, отець Кермарек, повадився карати мене щонеділі. Тож місто я знав лише через шибки і через оповідки друзів. Пам'ять — невдячна штука. Я запам'ятав ім'я того гада, а прізвище вчителя історії — згадати не можу. А він єдиний, хто мене боронив.

— Дюкведік.

Жос повільно підвів голову.

— Як? — перепитав він.

— Дюкведік, — повторив Декамбре. — Прізвище вашого вчителя історії.

Жос примружив очі й нахилився над столом.

— Дюкведік, — підтвердив він. — Слухайте, Декамбре, ви шпигуєте за мною? Що вам від мене треба? Ви лягавий? Так і є, Декамбре, ви лягавий? Повідомлення — це все байки, кімната — це все байки! Все, що вам треба, — це запопасти мене своїм поліційним кодлом!

— Ви боїтеся лягавих, Ле Ґерне?

— А вас це переймає?

— Справа ваша. Але я не лягавий.

— Дурниці. А звідки ви його знали, мого Дюкведіка?

— Це мій батько.

Жос, нерішучий і п'яний, так і закляк, поклавши лікті на стіл і випнувши щелепу.

— Дурниці, — пробелькотів він після хвилини мовчання.

Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік — сімдесят років.

Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.

— Аякже... «Декамбре»? — пробурмотів він.

— Вигадка.

Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не віднімеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмізкувати.

— Отже, — знову запитав він, — ви аристократ чи не аристократ?

— Аристократ? — перепитав Декамбре, ховаючи посвідчення назад у кишеню. — Ну скажіть, Ле Ґерне, якби я був аристократом, то чи напружував би очі, виплітаючи мереживо?

— Може, збіднілий аристократ?

— Аж ніяк. Просто збіднілий. Просто бретонець.

Жос випростався на стільці і почувався розгубленим, наче потаємні надії щойно розлетілися на друзки.

— Але увага, Ле Ґерне, — мовив Декамбре, — нікому ні слова.

— Лізбет?

— Навіть Лізбет цього не знає. Ніхто не має знати.

— Тоді чому ви це розповіли мені?

— Послуга за послугу, — пояснив Декамбре, спорожнивши свій келих. — За чесність я плачу тільки більшою чесністю. Якщо ви передумаєте щодо кімнати, кажіть прямцем. Я зрозумію.

Жос різко випростався.

— То ви берете? — запитав Декамбре. — Бо у мене є претендента.

— Беру, — поспіхом відповів Жос.

— Отже, до завтра, — сказав Декамбре, підводячись. — І дякую за повідомлення.

Жос