Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Вістінґ приголомшено глянув на доньку, взявся вишукувати інформацію у планшеті.

— Долар знизився до шести крон. Євро — теж до шести.

Він почав підраховувати.

— Ти мала рацію, — глянув Вістінґ на доньку. — Різниця курсу дає нам майже десять мільйонів. Отже, це таки вкрадені в аеропорту гроші…

15

Уночі захмарилося, над ранок пішов дощ. Вістінґ сидів за кухонним столом, читав гостьову книгу Клаусена за 2000–2006 роки.

Більшість літніх місяців він проводив на дачі. За роки багато чого відбулося, хоча в книзі про конкретні зміни й не згадувалося. Клуасен став міністром охорони здоров’я, захворіла й померла дружина, загинув син, Клаусен взяв відпустку від політики, але згодом повернувся міністром закордонних справ. Список відвідувачів був неймовірно довгий. Чимало з тих, хто приїжджав у гості, були на той час невідомими постатями, проте згодом стали провідними політиками.

Літо 2003 року було першим літом після смерті Ліси Клаусен. Автографів у книзі стало менше, тональність записів змінилася. Якось у вихідні на початку червня на дачі зібралася на толоку ціла юрма партійних ветеранів. У книзі описано, як вони освіжили фасад будинку й облаштували відпочинковий майданчик. Згодом візитів знову побільшало.

Вістінґ почув, як надворі зупинився автомобіль, і підійшов до вікна. Приїхав Мортенсен. Дощ припустив іще дужче. У ринвах голосно дзюркотіло. Ліне вийшла з дому з парасолем і останні метри до батьківського будинку вже дріботіла бігцем. Вістінґ зійшов униз, впустив обох досередини.

Усі розташувалися на кухні. Мортенсен поставив перед собою ноутбук.

— Учора ми з Ліне з’ясували одну річ, — сказав Вістінґ, подаючи Мортенсенові каву.

— Що саме?

— Це не давало мені заснути, — Вістінґ теж сів до столу, виклав планшет. — Я понишпорив у старих справах і знайшов ось це.

Він увімкнув архівний запис новин «Даґсревю» за 29 травня 2003 року. На відео було видно кримінальних техніків, які працювали під хвостом літака «СвіссЕйр». Журналіст розповідав, з якою військовою скрупульозністю відбулося пограбування і як злочинцям пощастило втекти з величезною сумою грошей в іноземній валюті. Усі сліди зникали біля діри в огорожі на кінці злітно-посадкової смуги.

— Дати на банкнотах відповідають датам їх виготовлення, а сума готівки — тодішньому курсу валют, — пояснив Вістінґ. — Слідчі матеріали прибудуть з кур’єром упродовж дня.

Мортенсен відхилився на спинку стільця, задумався.

— Теорії і припущення у цій справі стирчать на всі боки, — сказав він. — Хоч це найконкретніші факти, але цілком нелогічні. Який стосунок може мати норвезький парламентарій до пограбування?

— Може бути якось пов’язано з тим, що розповідала Едель Голт, — втрутилася Ліне. — За всі роки роботи з Клаусеном вона ставала свідком трьох ситуацій, коли його щось мучило й негативно впливало на буденний триб життя. Уперше — коли померла дружина, удруге — коли загинув син, а втретє вона ні з чим не змогла пов’язати його депресію, Клаусен почувався пригнічено десь посередині між двома віховими подіями в житті. Це приблизно збігається у часі з пограбуванням і зникненням Симона Мейєра.

Вістінґ підтягнув до себе планшет.

— Новина з’явилася у пресі ввечері, того дня Симона Мейєра бачили востаннє, — промовив він і розповів, як надумав використати Ліне, щоб добратися до документів про зникнення хлопця.

— Я домовилася про зустріч з Адріаном Стіллером в його офісі, завтра о дванадцятій, — повідомила Ліне.

— І що він сказав? — запитав Вістінґ.

— Відреагував скептично. Але, думаю, його скепсис від того, що він нічого не очікує від поновлення справи. Тобто оптимізму в нього небагато.

Порив вітру сипонув дощем у шибку. Мортенсен випив каву й відставив набік порожню філіжанку.

— Доки я їхав сюди, зателефонували з лабораторії, — сказав він, дивлячись на список вхідних повідомлень. — Знайшли збіг двох відбитків пальців на коробках з грошима, але вони ще більше заплутують справу.

Вістінґ присунувся зі стільцем ближче до столу.

— Про кого мова?

— Про одну й ту саму особу, Фінна Петтера Ярманна.

Ім’я нічого не говорило Вістінґові.

— Має дві судимості за сексуальне насильство над неповнолітніми хлопцями.

Мортенсен обернув до решти монітор ноутбука. На фото з поліційного реєстру був тридцятилітній худорлявий чоловік.

— Ну, зовсім не типовий грабіжник, — завважила Ліне.

Вістінґ підтягнув ноутбук до себе. Вперше його засудили у 2005 році, а вдруге — в 2013-му.

— Покарання відбуває у Шієні, — повідомив Мортенсен.

— Звідки родом? — запитала Ліне.

Мортенсен відкрив реєстр населення.

— З Колботна. Звідти ж походить і Бернгард Клаусен.

— Чудово, — крекнув Вістінґ. — Провідаю його у в’язниці й побалакаю.

Він рішуче підвівся — завжди так давав знати в себе на роботі, що ранкову нараду закінчено.

16

Перш ніж вирушити до Осло, Ліне перечитала все, що знайшла в архівах про Симона Мейєра. Його історія була коротка: тихий, замкнутий хлопчина, майже ні з ким не спілкувався. Після закінчення ремісничого коледжу почав працювати в крамниці металевого реманенту й переїхав жити в гуртожиток. Любив рибалити. Батько розповідав в одному інтерв’ю, що любов до риболовлі син успадкував від нього. На родинній світлині позував худорлявий, цибатий хлопчина з великою щукою у руках.

Нова ДН-група відразу зажила доброї слави. Одним з найталановитіших слідчих вважали Адріана Стіллера. Ліне допомагала в розслідуванні справи про викрадення у 80-х роках Надії Кроґ, готувала подкасти, писала статті. Після розкриття справи хотіла зробити зі Стіллером портрет-інтерв’ю, але не зуміла його вмовити.

Завдання групи полягало насамперед у перегляді давніх і нерозкритих справ з метою з’ясування, чи дадуть новітні технології нові відповіді, чи можна глянути «свіжим оком» і розкрутити нові гіпотези там, де колись слідство застрягло.

Адріан Стіллер зустрів її у сорочці з закасаними рукавами, щиро усміхаючись.

— Без диктофона? — здивувався він.

Коли вона готувала матеріали для подкастів у «справі Крог», то записувала майже кожний свій крок.

— Поки що без, — усміхнулася Ліне.

Вони піднялися ліфтом на шостий поверх. Стіллер провів її довгим коридором до маленької нарадчої кімнатки. Посеред столу в світло-зеленій теці лежав стос документів. Тека розбухла, папери ледь не вивалювалися і трималися купи лише завдяки гумовій стрічці.

— «Справа Єршьо», — сказав Стіллер, жестом запрошуючи її сісти.

Ліне підтягнула до себе стілець.

— Існує якась особлива причина, чому ви взяли справу до розгляду? — поцікавилася Ліне, сідаючи.

— Справа нерозкрита… Для нас це достатня причина, — усміхнувся Стіллер.

— Я мала на увазі, може, з’явилася нова інформація, несподівані факти, які змусили вас переглянути давні події.

Стіллер, повагавшись, відповів, що йдеться про рутину, але Ліне, звісно, не повірила.

— У всіх схожих ситуаціях, коли не знайдено тіла, ми рано чи пізно поновлюємо розслідування, — додав він. — Тепер настала черга Симона Мейєра.

— І як