Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Мортенсен тримав ноутбук на колінах.

— Можливо, ота червона хатина, — показав він, коли вони звернули на повороті.

Перед будиночком стояло «вольво». Вістінґ припаркувався позаду нього. Чоловік приблизно його віку підвівся зі стільця на веранді, відклав книжку.

— Ґюннар Б’єрке? — запитав Вістінґ, зачинивши за собою дверцята авта.

— Ян Відар, — відповів чоловік. — Ґюннар — мій батько. А в чому справа?

Вони підійшли ближче, пояснили, що з поліції.

— Розслідуємо нічну пожежу, — пояснив Вістінґ.

Чоловік кивнув.

— Я прокинувся від неї. Поліцейські вже мене допитали. З’ясували причину?

— Криміналісти-техніки візьмуться до роботи завтра зранку, — сказав Мортенсен.

— Але ви маєте підозру про підпал? — чоловік кивнув на авто патрульної поліції за огородженням.

— Так, є певні обставини, які потребують ретельнішого вивчення, — підтвердив Мортенсен.

— У вас, бува, не пропадала каністра? — запитав Вістінґ.

Чоловік здивовано глянув на обох візитерів.

— Бензинова, для човна, — додав Мортенсен.

— Було таке, але давно, кілька років тому. Я купив нову, — чоловік знову сів за столик.

— А як вона зникла?

Чоловік стенув плечима.

— Просто зникла…

— З човна?

— Ні, тут стояла, — чоловік показав на клуню зі скіпкою в дверях замість замка. — Очевидно, дітиська з віддалених дач поцупили. Якийсь час ми всі страждали від них. Могли винести газовий балон для гриля. Але ми ніколи не заявляли в поліцію…

Вістінґ промовисто зиркнув на Мортенсена.

— Що ви маєте на увазі? Як страждали? — запитав він.

— У хатинах мешкали кілька хлопчаків, залишилися відпочивати, коли в батьків закінчилися відпустки і ті поїхали до міста. Цілий тиждень влаштовували бучні гулянки й шалені перегони на човнах. У Янсена тоді теж вкрали каністру.

Вістінґ обернувся, коли чоловік показав на хатину на другому боці вулички. На вікнах — віконниці, садові меблі запаковані в целофан.

— Знаєте, хто?

— Ні, але легко припустити, що з ближніх околиць. Певно, їм бракувало бензину для перегонів. Багато моїх сусідів постраждали тоді.

— Коли то було?

Ян Відар задумався.

— Улітку два роки тому, — сказав він нарешті. — А може, й три роки тому. Сумніваюся, чи ті тодішні події мають дотичність до нинішньої пожежі…

Вістінґ змінив тему.

— Ви знали Клаусена? — запитав він.

— Були знайомі, віталися. Але за нього я не голосував. Не моя партія…

— Коли ви бачили його востаннє?

— Перед вихідними, здається. Помахав йому з тераси, коли він проїжджав повз мене.

— Може, він мав гостей останнім часом, не бачили?

— Та ні… Хоча в нього бували в гостях відомі політики.

Вістінґ рушив східцями з веранди.

— Дякую за допомогу.

— Та нема за що, — усміхнувся чоловік.

Вістінґ сів за кермо, увімкнув задню передачу.

— Думаєш, Клаусен поцупив його каністру? — запитав Мортенсен.

— У кожному разі, вона опинилася в потайній кімнаті, — Вістінґ глянув у дзеркало заднього огляду на згарище. — 3 тієї кімнати зробили вогневу пастку.

По дверцятах шкрябнула гіллячка, коли він трохи з’їхав убік, пропускаючи зустрічний патрульний автомобіль.

— А дірки в стіні призначені були, вочевидь, не для підглядання, — вів далі Вістінґ. — Швидше за все для тяги повітря, щоб вогонь ліпше розгорявся.

— Метою був саме такий ефект, — погодився Мортенсен.

Вістінґ знову заїхав у «кишеньку», зупинився біля поштових скриньок.

— Пожежа потрібна була, щоб прибрати за Бернгардом Клаусеном, — він глянув на Мортенсена. — У будинку все було готове для знищення. Бракувало лишень запаленого сірника.

— А це підносить справу на цілком інший рівень, — замислено промовив Мортенсен.

Вістінґ кивнув.

— Дай телефон, — попросив він.

Мортенсен послухався.

— Таймер маєш?

— Навіщо тобі?

— Хочу перевірити, скільки часу займе доїхати до найближчого міського платного поста.

Мортенсен усміхнувся, увімкнув таймер. Вістінґ рушив з місця. Уже не вперше вдавалося упіймати злочинця за допомогою автоматичних камер дорожніх платних постів.

Перші десять хвилин до Ставерна вони їхали мовчки, далі звернули на дорогу місцевого значення у напрямку Ларвіка.

— Хто ж, у такому випадку, стоїть за цим? — запитав Мортенсен. — Генпрокурор спілкувався зі службою безпеки й іншими таємними службами. Вони б зізналися, якщо це вони. Просто дали б вказівку забрати в нас повноваження і заморозили б справу, хіба ні?

— Скоріш за все! — погодився Вістінґ. — За умови, що за всім стоять таємні служби.

— Може, є ще якісь таємні служби, які не підлягають контролю генпрокурора?

— Не в Норвегії.

— От дідько! — тихо вилаявся Мортенсен.

Вони надовго зависли на хвості автомобіля з причепом для перевезення коней, доки нарешті змогли з’їхати на автостраду в напрямку Осло. За кілька хвилин проминули платний автопост між комунами Ларвік й Саннефьорд. Спалахнув зелений вогник. Мортенсен зупинив таймер. Вістінґ з’їхав на узбіччя, увімкнув аварійки.

— 24 хвилини 17 секунд, — повідомив Мортенсен.

Вістінґ глянув у дзеркало. 25 000 транспортних засобів проїжджають автострадою за добу. Водіїв не фотографують, але фіксують усі номери із зазначенням точного часу.

— Пам’ятаєш час, коли фургон виїхав з «кишеньки»? Мортенсен знайшов у ноутбуці фото сірого фургона.

— 05.24, — прочитав він. — Мав би проминути пост приблизно о 05.48. У той час доби рух тут невеликий.

Вістінґ вийняв блокнот, у якому позаписував усі дані нічної пожежі.

— Відмотай відео до шостої ранку, — попросив він.

Мортенсен відмотав. Будинок палав. Пожежники починали лити воду.

— Що ти шукаєш?

Вістінґ не відповів, мовчки вдивлявся в монітор, аж доки дочекався власної появи в кадрі, бачив, як зупинився перед автом охорони й втупився в камеру відеореєстратора на лобовому склі.

— Ось! — скрикнув він, побачивши, як сам підняв руку, щоб глянути на годинник, перш ніж записати щось у блокнот.

Мортенсен зупинив відео. Годинник показував п’ять хвилин й одинадцять секунд на сьому. Вістінґ розгорнув блокнот на сторінці, де він записав: 06:01:07.

— Годинник реєстратора спішить на чотири хвилини, — підсумував він. — Ми шукаємо фургон, який проїхав постові камери близько 05.44.

Мортенсен кивнув, закриваючи ноутбук.

— Відповідь я зможу тобі дати завтра, у першій половині дня.

14

Амалія заснула зі смочком у роті. Ліне встала з краю ліжка, підійшла до вікна, притулилася чолом до шибки. Сутеніло. Знадвору тягнуло прохолодою.

Важко було зізнаватися, але вона жалкувала, що звільнилася з редакції «ВҐ». Тоді постав вибір між розумом та емоціями. Розум узяв гору. Вся відповідальність за Амалію покладалася лише на неї саму. Комбінувати догляд за дитиною з божевільними журналістськими буднями не під силу нікому, проте Ліне відчувала незмірну тугу за роботою. Бернгард Клаусен зі своїми грошима змусив її це усвідомити.

Ліне не покидала писання, та їй хотілося чогось більшого, ніж клепання статейок для ілюстрованих журналів.

Онде, угорі вулиці, заїхало під будинок батькове авто. Ліне опустила на вікні жалюзі, підійшла до дитячого ліжечка й обережно вийняла з ротика смочок.

На початку літа в