Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
— Є щось нове у справі Бернгарда Клаусена?
— Ні!
— Я чув балачки, ніби поліція ще до пожежі винесла з літнього будиночка багато предметів, — правив своєї Гільдре. — Що то було?
Вістінґ потер скроні.
— Ішлося про прибирання помешкання після смерті власника, — відповів він, добре розуміючи, що журналіст не вдовольниться такою відповіддю.
— Яке прибирання? Що винесли з дому? — не здавався Гільдре.
— Серед іншого, скажімо, продукти харчування. Вони вже почали смердіти, — сказав Вістінґ, рушаючи з місця.
Телефон перемкнувся на автомобільний режим «генд-фрі».
— Я вже вам казав, що за контакти з пресою у цій справі відповідає поліційний прокурор Крістіне Тііс. Зв’яжіться з нею!
— Ви маєте якісь контакти з партійним керівництвом? — ніби й не чув Гільдре.
«Двірники» ковзали по лобовому склі, розмазуючи масний бруд, так що майже нічого не було видно.
— Наша контактна особа — Вальтер Крум, — повідомив Вістінґ.
— Які саме контакти маються на увазі?
— Практичні… Він був найбільш наближеною особою Клаусена.
— То ви не виносили нічого, що могло б належати партії?
— Ні!
— Точно?
— Я особисто був при тому присутній. Ще щось бажаєте знати? — невдоволено буркнув Вістінґ.
— Поки що — ні, — сказав журналіст і попрощався.
Вістінґ записав у пам’ять телефона номер Юнаса Гільдре і поїхав у поліційну управу. Треба було з’ясувати, чи прибули вже документи, які стосувалися пограбування.
Але ніякі документи на нього не чекали. Він запитав у приймальні і в архіві в Бйорг Карін, та, зрештою, мусив змиритися: папери ще не встигли прийти.
Крістіне Тііс сиділа в своєму кабінеті. Вона коротко підстриглася, і Вістінґ зауважив, що нова зачіска їй личила.
— Бернгард Клаусен, — озвалася вона, беручи стос паперів з лотка на столі. — Я прочитала рапорти з пожежі, але в мене склалося враження, що в них відображено не все.
— Мортенсен з двома іншими техніками саме зараз оглядає згарище.
Крістіне Тііс усміхнулася.
— Мене більше зацікавило, що ти робив там посеред ночі? Нільс Гаммер сказав, що тебе призначили керувати таємною справою на найвищому рівні.
Вістінґ кивнув.
— Ідеться про смерть Бернгарда Клаусена?
— Не зовсім.
Крістіне знала, що випитувати не годиться.
— То й добре, що я нічого не знаю, — сказала вона.
— Є один момент, про який ти повинна знати, бо про це тебе запитуватимуть, — мовив Вістінґ. — За день до пожежі ми з Мортенсеном були на дачі й винесли кілька картонних коробок. Хтось із сусідів, очевидно, нас бачив і вибовкав журналістові з «Даґбладет».
Крістіне Тііс відхилилася на спинку стільця.
— Щоб ти знала: ми допомагали прибирати будинок після смерті власника. Коробки ніяк не пов’язані з пожежею, і ти не мусиш відповідати журналістові на запитання стосовно коробок.
— Розумію, — кивнула Крістіне. — Пожежа — це, без сумніву, підпал. Вона має якусь дотичність до твоєї таємної справи?
— Є всі підстави так вважати. Ми розслідуватимемо її паралельно з таємним завданням зверху. Тебе інформуватимемо про перебіг слідства.
Крістіне Тііс коротко кивнула.
— Ти впораєшся, — промовила вона.
— Дякую.
Вістінґ підвівся і вийшов, не зачинивши за собою дверей.
Дорогою до кабінету зустрів Мортенсена з картонною коробкою під пахвою. Кислий запах горілого всотався в його одяг.
— Закінчив?
Мортенсен похитав головою.
— Ні, решта ще працюватимуть кілька годин, але ось це — найцікавіше, що ми досі знайшли.
Він простягнув коробку Вістінґові. Усередині лежав вибруднений сажею корпус дверного замка.
— Від вхідних дверей. Він відчинений, — пояснив Мортенсен.
— Хтось мав до нього ключ!
— І код алярму, але ж код, іще в неділю побувавши в хатині, змінив партійний секретар. Після тричі набраного старого коду спрацювала сигналізація.
— Є новини зі служби дорожніх платних постів?
— Зараз перевірю е-мейл, — сказав Мортенсен і попрямував до свого кабінету.
Вістінґ рушив за ним, розповідаючи по дорозі про розмову в тюрмі з Ярманном і про те, що Клаусен взяв у нього в крамниці вживані коробки.
— Що ж, пояснення доволі логічне, — прокоментував Мортенсен.
Вістінґ дивився йому через плече на монітор ноутбука. Повідомлення з дорожньої служби прийшло півгодини тому. Мортенсен відкрив додаток. Усі транспортні засоби з реєстраційними номерами, які перетнули межу поста, були відмічені в окремому іксель-файлі. Йому довелося копіювати кожний номер, щоб перевірити авто в базі даних.
Вістінґ підтягнув собі стілець, сів поруч.
— Здається, ось цей, — сказав Мортенсен після четвертої спроби. — О 05.43 пост проїхав «пежо партнер». Відстань подолав швидше за нас, але це цілком може бути наш хлопець.
Вістінґ глянув на реєстр. Авто зареєстроване на 37-річного Акселя Скавгауґа, мешканця Осло.
Мортенсен перевірив ще кілька автомобілів, які проїхали раніше чи пізніше, однак лише «пежо партнер» був схожий на автомобіль, побачений на відеокамері охоронця.
— Перевір його в поліційній базі даних, — попросив Вістінґ.
Мортенсен задав прізвище в систему, яка шукала дані в усіх можливих реєстрах.
— Дві судимості, — прочитав він з монітора. — Обидві за наркотики. Останнім часом чистий.
Потім він натиснув на посилання, і на моніторі з’явилося фото, зроблене кілька років тому. Аксель Скавгауґ був білявим чоловіком з витонченим обличчям і борідкою.
— Глянь, може, на ньому висять ще якісь переступи — заподіяння шкоди чи підпали?
Мортенсен поскролив кримінальну базу даних. Знайшов усе, в чому Скавгауґ був замішаний, не лише засуджений, але й підозрюваний у відкладених справах чи мав статус свідка.
— Самі лише ДТП, — сказав Мортенсен.
— Чекай! — скрикнув Вістінґ, показуючи на монітор.
Одна зі справ була датована 2003 роком. Мортенсен відкрив її, щоб переглянути детальніше. Справа була внесена в реєстр під кодом нещасного випадку з летальним кінцем. Аксель Скавгауґ фігурував у ній як свідок. Жертвою був Леннарт Клаусен.
21
Вістінґ лежав на підлозі разом з Амалією. Мала бавилася, намагаючись скласти з пазлів картинку: десять складанок з різними домашніми тваринками треба було правильно розташувати на сільському хуторі. Її більше цікавили форми пазлів, ніж картинки на них, і вона категорично відмовлялася від будь-якої допомоги.
Ліне сиділа за кухонним столом, гортаючи одну з гостьових дачних книг Клаусена.
— Здається, вони були друзями дитинства, — промовила вона. — Тут навіть є його фото.
У колінах хруснуло, коли він підвівся з підлоги. Ліне посунула книгу ближче до нього. Вона вже дійшла до літа 1998 року. На сторінці були вклеєні три зняті полароїдною камерою фотографії. На одній — четверо дорослих сиділи за столом. Вістінґ упізнав Бернгарда Клаусена. На другій позував білявий хлопчик з крабом у руках. На третій сиділи на причалі троє дітей, десь десятилітнього віку, кожне зі своєю крабовою волосінню.
І підпис на звороті: Леннарт,