ЛиховІсна Цидулка - Роман Олійник (Argonayt)

Ядвіга навіть і не сподівалася що все пройде так гладко. Її задум вдалося втілити в життя просто й легко. Непрохані гості виявилися такими довірливими простачками що обвести їх навколо пальця було ніби відібрати цукерку в дитини. Вони швидко спокусилися на її щедре частування навіть і не підозрюючи про спеціальні добавки які були підсипані в їжу. Хоча треба віддати належне й Марелі, яка хоч і виглядала причміленою на всю голову, однак куховарила наче справжня богиня. Приготовлені служницею страви завше були такими смачними, що пальчики оближеш.

Зілля подіяло безвідмовно і обидва чоловіки знепритомніли вже після третьої чарки сливової наливки. Звісно трунок був не у ній, а у фаршированій качці, та хто ж після хорошої порції міцного алкоголю відмовиться від такої ласої закуски. Поки гості непорушно валялися на долівці хатинки підступна мірошниця деякий час вагалася з кого ж розпочати допит. Дуже кортіло спершу взятися за мандрівного натураліста, який буквально доконав її своїм нескінченно-довгим тостом. Це була «темна конячка» яку цікаво було розговорити. Та врешті-решт здоровий глузд переміг жіночу нетерплячість і пані Мазур подумки погодилася з тим, що мсьє Тетрафесес нікуди не дінеться, а для неї та її повелителя зараз більш важливішим є те що міг розказати сеньйор Вібурно.

Кілька болючих копняків в литку допомогли молодому лицарю отямитися, хоча його тіло й надалі залишалося йому непідконтрольним. Кухоль прохолодного морсу, особливим інгредієнтом якого був «еліксир правди», дозволив без будь-яких труднощів розв’язати язика парубкові. Те що почула Ядвіга насправді вражало. Виявилося що за личиною сеньйора Вібурно ховається такий собі Петро Калинець. Дальше була довга розповідь котра розпочиналася від тих далеких часів коли хлопчик-сирота став джурою в одного з козацьких ватажків, а закінчувалася вчорашнім днем коли він знайшов замордованого подорожнього.

Жінка не перебивала лицаря, не задавала уточнюючих запитань, а лише уважно слухала його дивовижну історію. Вона прекрасно знала, що втручатися в дію «еліксиру правди» не має ніякого сенсу, бо людина під дією цього трунку і так розкаже все що тільки знає. Тривати це одкровення може доволі довго, але поспішати нікуди і часу у неї більше чим достатньо. Є велика ймовірність того, що частка з почутого зацікавить і її повелителя, адже не кожного дня вдається допитати одного з офіцерів армії кардинала Фелліні. А навіть якщо й ні, то не біда, на таку цінну інформацію неодмінно знайдеться свій покупець. І не має ніяких сумніві в тому, що заплатить він їй кругленьку суму золотом.

Мірошниця ніколи не нарікала на свою пам'ять, тому ніскільки не переймалася тим, що може забути хоч щось з того що дізнається від молодого лицаря. Та все ж мимовільне хвилювання охопило її коли фальшивий сеньйор Вібурно почав розповідати про той епізод як він знайшов на узбіччі лісу смертельно пораненого незнайомця. Ось-ось мали прозвучати відповіді на запитання що не давали спокою не тільки Ядвізі, але й її темному повелителеві. Однак такі жадані пояснення пані Мазур так і не судилося почути в це осіннє надвечір’я.

– Мені здається, мій друг вже цілком задовільнив вашу цікавість, ясновельможна пані, – раптом пролунало позаду неї глузливе зауваження.

Жінка рвучко обернулася і побачила мандрівного натураліста, що стояв за кілька кроків від неї та іронічно посміхався. Ошелешена побаченим, бо такого просто бути не могло і від паралізуючої дії її трунку ні один зі смертних не міг самотужки звільнитися, вона ледь зуміла пробелькотіти:

– Як?

– Що як? – посмішка на обличчі мсьє Тетрафесеса перетворилася з іронічної на знущальну. – Як зумів нейтралізувати вплив твого зілля, відьмо? Повір для мене це було дитячою забавкою. Та мова зараз не про це, бо тепер настав час тобі задовільнити мою цікавість.

Ядвіга розлюченою змією кинулася на нахабу, блискавичним рухом вихоплюючи гострого стилета завбачливо прихованого в рукаві сорочки. Натураліст відреагував на агресію мірошниці одним, ледь помітним, порухом руки, і враз якась невидима сила відкинула жінку в протилежний куток кімнати. Від удару об стіну у відьми аж подих перехопило. Вискнувши від пекучого болю та заскрипівши зубами від ненависті вона спробувала повторити свою стрімку атаку, та результат виявився той самий. Мсьє Тетрафесес тільки невдоволено нахмурив брови і пані Мазур була буквально пришпилена до стіни. Невгамовна Ядвіга втретє випробувала свою долю і як розплату за свою впертість надовго втратила свідомість. Коли тяма повернулася виявилося, що вона безвільною ганчіркою розпласталася на долівці хатинки, а поряд стоїть незворушний натураліст і огидно посміхається до неї.

– Може вистачить цієї геройської нерозсудливості, відьмо? – спокійно промовив чоловік і дружелюбно запропонував. – Давай все таки трохи побалакаємо. У мене є до тебе кілька запитань.

– Побий тебе грім, хто ж ти такий паскудо? – вилаялася мірошниця і виплюнувши згусток крові гордовито додала. – Нічого я тобі не скажу, лайно ти собаче.

– Не переймайся так сильно, мені багато від тебе й не треба, – мсьє Тетрафесес підійшов до столу, налив повний кухоль морсу і швидко повернувся назад. – А дізнатися те що мене цікавить допоможе ось цей чудесний напій.

Ядвіга зневажливо пирхнула на ці слова натураліста, бо добре знала що «еліксир правди» який вона приготувала на неї не подіє. Жінка глибоко помилялася і її впевненість швидко розвіялася, вже після перших ковтків морсу зроблених нею. Прохолодний напій крижаним вогнем розійшовся по її жилах і після кількох ударів серця вона з жахом зрозуміла, що не в змозі приховати ні однієї таємниці яку приховувала в найвіддаленіших закапелків своєї пам’яті. Якась нестримна сила змушувала мірошницю вибовкати все що вона тільки знала.