ЛиховІсна Цидулка - Роман Олійник (Argonayt)

– Друже П’єтро, отямтеся. Досить вже там вилежуватися. Допоможіть мені.

Окрик мсьє Тетрафесеса вирвав мене з оціпеніння в якому перебував весь цей час. Я спробував було поворушитися і, о диво, це мені вдалося. Хоча м’язи тіла ще повністю не поновили звичної міці все ж зумів якось звестися на ноги. Обвівши ошелешеним поглядом кімнату і непорушний тіло мертвої мірошниці розгублено пробелькотів:

– Що все це означає? Хто ви такі Анрі, і як зрозуміти що тут щойно трапилося?

– Довго пояснювати, а часу у нас обмаль. Сеньйоре Вібурно, чи як вас там насправді, повірте, на всі ваші запитання я згодом дам конкретні відповідь. А зараз будьте ласкаві, просто робіть все що кажу.

– Гаразд. Та чим я можу вам допомогти.

– Оця почвара, котра обпоїла нас дурманним трунком, кровожерлива відьма що служила силам темряви. Я відправив цю нечисть до її володаря, однак боюся що ненадовго. Незабаром пан Тадеуш захоче наочно побачити, що хто ж оце вбив його вірну рабиню і сам навідається сюди. Впоратися з ним мені буде значно складніше й займе багацько часу та сил.

– А що від вам мене треба? Я ж не знаюся на чарах і не володію магічними силами.

– Знаю, що ви не чаклун, та мені зараз потрібен не помічник мага, а вправний воїн і хоробрий лицар. Як ви могли чути, тут десь неподалік вештається ціла розбійницька зграя, котра прислужувала мірошниці. Не сумніваюся, що клята відьма ще до нашої появи послала за ними і незабаром ці душогуби будуть тут. От ви й постараєтеся не впустити їх до хатини, поки я боротимуся з князем пітьми.

Не встиг я й рота розтулити, щоб запевнити приятеля, в тому готовий хоч зараз вступити в бій, як від напіввідкритих дверей почувся голос служниці Марелі:

– Ясновельможний пане, дозвольте слово сказати.

– Хто ти така? – рикнув мсьє Тетрафесес таким гучним та грізним голосом, що аж шибки у вікні задзвеніли.

– Це служниця мірошниці, – пояснив я товаришеві.

Анрі якусь мить дивився на перелякану оцінюючим поглядом, а потім вочевидь переконавшись, що ніякої небезпеки вона не становить владно наказав:

– Говори, що хотіла казати.

– Добродію чарівнику і шляхетний лицарю, благаю милості та пощади для себе і свого батька. Ми ні в чому не винуваті. Вона нас змушувала їй прислужувати. Ця лиха жінка заставила мене шпигувати за вами пане лицарю, а батька послала до Борути з наказом, щоб той зі своєю ватагою ішов сюди. Не карайте нас за все це, бо не зі своєї волі ми так чинили. Прошу вашого милосердя і прощення.

– Скільки у цього Борути горлорізів? – перебив Марелю мсьє Тетрафесес.

– Та десь зо три десятки буде, – відповіла схлипуючи дівчина.

– Кепські у нас справи, – мандрівний натураліст знову запустив руку в чуприну. – З такою зграєю бандитів вам мій друже П’єтро самотужки не справитися, а я мало чим зможу допомогти бо буду зайнятий своїм супротивником. То що ж нам тепер робити?

– Може забиратися звідси негайно, бо на допомогу нам чекати нізвідки, – запропонував я.

– Якось не личить ретируватися з поля бою і уникати сутички з ворогом таким двом відважним чоловікам як ми з вами. А щодо допомоги…

Мсьє Тетрафесес на якусь хвильку задумався, а потім грізним голосом запитав у служниці:

– То кажеш ти сьогодні шпигувала за цим шляхетним лицарем?

– Так мій пане, – перелякана Мареля впала на коліна й здійняла догори руки в благанні. – Тільки робила це не з власної волі, а за наказом моєї хазяйки.

– І ти добре пам’ятаєш ту корчму в яку сеньйор Вібурно заходив зранку? – продовжив допит Анрі.

– Авжеж пам’ятаю. Хто не знає корчим «Дикий вепр».

– А на коні їздити вмієш?

– Та трохи вмію. Батько в дитинстві навчив.

– Друже Анрі, що ви задумали? – не втримавшись втрутився в розмову я.

– Я здається придумав як можна зарадити нашій ситуації. Головне встигнути.

Після цих слів мсьє Тетрафесес підійшов до Марелі, допоміг їй звестися на ноги і дивлячись служниці прямо у вічі проказав:

– Дівчино, слухай мене уважно, бо від того чи правильно ти все зробиш буде залежати наше життя. Зараз ти сядеш на коня сеньйора Вібурно і щодуху помчиш до Опільсько. Там, в корчмі «Дикий вепр», знайдеш ватагу торговців сіллю. У них ще такі великі вози з крамом в які запряжені воли. Скажеш їм фразу «Козацькому роду, нема переводу». Після цього коротко розповіси про те що тут сталося і поясниш їм яким шляхом якнайшвидше добратися сюди. Добре все затямила?

– Так мій пане.

– Тоді не барися і гайда в дорогу. Дасть Бог хлопці встигнуть прийти на допомогу.

Ми швидко вийшли з хатинки на подвір’я. Запитань до нового приятеля у мене було більш чим достатньо, ось тільки обставини не дозволяли витрачати дорогоцінний час на те щоб їх задавати, а потім ще й вислуховувати відповіді. Я допоміг служниці вилізти на мого жеребця і вже за мить Бліц і Мареля прудко рвонули в сторону міста.

Поки відправляв в дорогу нашого посланця мсьє Тетрафесес був чимось зайнятий біля своєї брички. Побачивши, що я вже звільнився він гукнув мені: