Майбутній мій - Юлія Бонд

Олег

Стою в заторі на Канатній. Кондиціонер працює на повну міць, але в машині все одно спекотно.

Розстібаю ґудзики на сорочці й розв'язую краватку, відкидаючи її на заднє сидіння. У голові рояться думки. Майбутня вечеря плутає всі плани. Я дорослий чоловік, який звик брати на себе відповідальність і вміє тримати все під контролем, але не зараз. Все, що стосується Марійки – вибиває мене з колії, зносить дах, позбавляючи здорового глузду. Я збожеволів на цій дівчинці. Втратив спокій та звичний ритм життя. І це не на жарт лякає, хоча я далеко не з боязкого десятка.

Минаючи вулиці та провулки, вичавлюю з машини максимум. Права нога завмирає на педалі газу, а пальці міцно стискають кермо.

Я порушую правила, лихо обганяючи інші машини. Подвійна суцільна лінія, червоний колір на світлофорі? Начхати. Мені терміново потрібно на шосту станцію Великого Фонтану. Мені просто необхідно побачити її та утихомирити почуття, що щемить усередині.

Самому віриться з трудом, що я здатний на подібні фокуси, але приїхати до друга додому – єдиний вихід все дізнатися, поки мені остаточно не знесло дах.

На круговому перехресті повертаю праворуч. До будинку друга залишається не більше кілометра, як я починаю злитися. Злюся ще більше, коли, під'їхавши до котеджу Звіра, під воротами помічаю незнайому іномарку з київськими номерами.

Паркую позашляховик поряд із чорною “Камрі”. Біля воріт вітає охоронець, і жестом показує на альтанку, де зараз мій друг.

По дорозі зустрічаю дружину Кості. Худорлява блондинка широко посміхається, наближаючись до мене з кожною секундою.

– Доброго дня, Олегу, – вітається Майя, ковзаючи по мені зацікавленим поглядом вгору-вниз.

– Привіт, а де всі?

– Костя порається з мангалом, а Курченко ще не приїхали. Ти без Максима? – дивується Майя, і мене це напружує, бо буквально нещодавно бачив, як дружина друга небайдуже дихала у бік мого сина.

– Без, – відповідаю я і Майя засмучено зітхає. – Макс не схотів.

– Зрозуміло. Мабуть, у нього знайшлися важливіші справі.

– Ага, – простягаю на автоматі, вважаючи діалог вичерпаним.

Іду в бік альтанки, куди спочатку вказав мені охоронець, і бачу Звіра біля мангала, що перевертає шампура з м'ясом. Помітивши мене, друг широко посміхається і поспішає назустріч, щоб укласти в дружні обійми та поплескати по спині.

– Соколе, по тобі годинник звіряти можна, старий чортяка. Як завжди, пунктуальний.

– Стараюсь. Як справи? З якого приводу сабантуй? Ще й Курченко покликав.

– Святкуємо повернення моєї доньки і є ще дещо, але це сюрприз. – посміхається друг. – Пропустимо по келиху віскі?

– Валяй.

Поки Костя наповнює келихи янтарною рідиною, я спостерігаю за його хитрим поглядом, знаючи, що він уже щось задумав, чому в мене виникають погані передчуття.

Падаю на плетене крісло. Друг повертається до мангала, а я, зручно вмостившись у кріслі, повільно тягну віскі з келиха.

Марійки ніде не видно, як мені не хотілося б цього. Спитати прямо у Звіра, де пропадає його дочка, – не наважуюсь. Тоді друг одразу зрозуміє, що до чого й одному тільки богу відомо, чим все обернеться. Адже я не зможу збрехати йому і викладу все, як на духу. Я запал на його дочку та навіть більше, ніж просто запал.

– Лисицька додзвонилася тобі? – Запитує друг, відриваючи мене від думок.

– Додзвонилася.

– І як тобі її проєкти? Коштують цих нечуваних грошей, що ми відвалили?

Костя намагається дізнатися подробиці ділової зустрічі з дизайнером, але мені нема чого сказати йому у відповідь. Тому що я зірвав переговори, варто було одній крихітці переступити поріг ресторану.

– Олегу, що з тобою відбувається? Ти весь на зраді, щось трапилося? Колись, – друг дивиться на мене з підозрою, але я впевнено хитаю головою і виводжу розмову в інше русло.

– Нічого. Спека вимотала. До речі, я бачив “Камрі” з київськими номерами. У тебе гості, Звірю?

– Гість, – уточнює друг.

– І хто?

Поки я намагаюся зрозуміти, що це за гість із самої столиці, Звір задоволено посміхається, чухаючи пальцями своє підборіддя.

– Скоро сам побачиш. Знаєш, не стати нам із тобою родичами, друже. Марійка, виявляється, вже має чоловіка. Він їй навіть зробив пропозицію одружитися, ось як!

– Серйозно? – Запитую я і друг хитає у відповідь.

"Дідька лисого", – ледь не лаюся вголос.

Маша має чоловіка, але трахається зі мною? Це взагалі як?

Від самих думок, що я з кимось поділяю свою дівчинку, мене кидає в холодний піт.

Звір знову наповнює келихи алкоголем, а я хрін знає як ще тримаюся, тому що емоції зараз плескають через край. Лють? Ревнощі? Не розумію. Знаю тільки одне: з величезним задоволенням я зараз задушив би столичного кексу на “Камрі”, а потім запитав у Машки, що це взагалі було, га?

– Олегу, ти лякаєш мене. Що з тобою відбувається? У тебе все нормально? Якісь проблеми по роботі? – друг знову вириває мене з роздумів, поки я, намагаючись приборкати емоції, стискаю ніжку келиха до побіління пальців.

– Все нормально.

– Жінка в усьому винна. Я вгадав твою проблему, друже? – Вимушено хитаю у відповідь, аби друг зараз закрив цю тему і відвалив від мене з подібними питаннями. – Лисицька, чи що? Тому ти їй так багато заплатив за останнє замовлення?

Друг підморгує, а я відчуваю грудку, що підкочує до горла, коли бічним зором уловлюю молоду пару, що тримається за руки.

– Ні, – відрізаю я, продовжуючи дивитися у бік Марійки, яка йде з іншим чоловіком.

Сьогодні дівчинка має інакший вигляд, аніж тоді, коли висіла на моїй шиї. Від колишньої спокусниці нічого не залишилося. Тому що Маша одягнена у дуже скромну сукню бірюзового кольору, а на обличчі ні грама косметики. Зате мала посміхається і відвертає очі убік, коли високий брюнет, схилившись над нею, щось говорить прямо на вухо.

Маша сміється і моє серце пропускає удар.

Ну так… Хлопець її! Молодий, красивий. Їй із ним цікаво. А зі мною, на яхті, що тоді було?